NO TIME community

Місце, де не діє час


notimecommunity
Музика часу: Sigur Ros - Gobbledigook

Фобонавтика (Продовження. Частина 2)

Я біг по спинах електро-риб, сковзаючись і підвертаючи ноги, здираючись в кров до ребер, не дивився униз бо прикипів очима до сонця, що втікало і згадував - йшли дощі, як сірі болі вияскравлювали зелень, рахував я секунди що залишилися до знайомства з нею, я зневірився, що буду світлий, ніби в поліетилені жив-стояв мовчки, не проникали до мене ні світло, ні темрява, власний закручений згорблений світ пульсував у моєму черепі, мов постійний хворобливий шум.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
схоже на те, що все стало схоже, все сходить - трава, наприклад, квіти, люди сходяться, з неба сходять останні сніги, їх змінюють ще холодні дощі, життя триває і мабуть (є таке відчуття) у когось на колінах лежить телепрограма того життя, у абстрактного глядача, що сидить у кріслі, в сімейних трусах квітчасто-яскравих і дивиться нас по телевізору, раз по раз перемикаючи канали, ми залишаємось ті ж самі, просто потрапляємо в різні епізоди серіалів, бойовиків, комедій, еротичних мелодрам і там вже починаємо діяти, як переполохані слимаки, розбігаємось по відеоплівці, герої чужої уяви, персонажі погано зрежисованих картин про нашу різнопланову дійсність, ми вимагаємо повсякчас продовження, не знаючи, що буде потім, настрашені невідомістю, бажаючі швидше зробити її фактом минулого, не можемо заспокоїтись, керовані страхом, який є першопричиною всіх наших прагнень

УРИВКИ
Плач голих лісів під низьким небом, наближається гаряче повітря пожарищ, потім все буде очищене навіки, змивається бруд, змивається все на чому він був, хронологічно несумісні – люди і природа зовсім протилежні, як  це здається зараз, бо так було не завжди, що є живі люди, які бачили все не в такому жахливому вигляді, але їх все менше і менше, скоро все буде тільки на картинках і механічні птахи будуть їсти з рук, коли загориться лампочка у їх головах одночасно, це страшно, я боюся потрапити в червону книгу разом з австралійськими журавлями, нам там всім буде тісно, я знаю, це повний абзац, коли вже навіть море може загорітися, вибухнути як динамітний заряд в задниці цього світу

СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Смак незнайомих продуктів, ніби з дна моря, сплави днів і ночей можуть існувати при умові, що ти не будеш думати про свій вдаваний спокій, скільки болю у твоїй самотності, але все рівно смішно, як ти намагаєшся пригрітися біля реальних людей, тебе хвилює не тільки власне життя і ти сам про це знаєш, твої спроби здаватися веселим і щасливим, знаю, це важко, майже як сміятися коли зовсім не смішно, ти хочеш щоб твою самотність безперервно турбували запитаннями і співчуттями, ментальний мазохіст, відчуття тут ні до чого, правда ж? Тобі подобається бути самотнім, це розкриває інші сторони, Ер., чим тобі подобається, взагалі, чи подобається тобі це, неонові шати міста, що ти відчуваєш коли за вікном, до якого притискається твій геніальний ніс, все відбувається без тебе, бо ти добровільний каторжник, все ж, у чому тут ця ідіотська незрозуміла суть, хто в чому винен, хто що не сказав вчасно, хто невчасно промовчав. “Запитай мене про самотність, що я відчуваю, коли зовсім один, навряд чи мої особисті думки будуть хвилювати тебе в повній мірі і взагалі, навіщо тобі це увечері, коли голова важка від снів” – каже він, базальтові брили незрозумілих видінь, це краще ніж безмірна пустота, так зворушливо коли сльози котяться, але одночасно це викликає нудоту, хіба не помічали раніше? Чужі сльози викликають у людей тільки глибоку неприязнь, але її ховають на саме дно, взамін даючи співчуття, кому потрібні ті затерті язиками фрази про те, що все буде нормально, коли зрозуміло, що так ніколи не буде, принаймні для нас, навіщо городити фігню, важко назвати брехню оптимізмом, всіх це дістало, правда дістало? Те, що хтось висить на плечі і ридає, просто неприємно, жаль стає дуже рідко, винятково підле почуття, для чого всі ці спроби розібратися в тонкощах, всі знають дорогу до персональної плахи, єдина можливість розкаятися – на сході сонця всім подякувати за неординарність і повільно підти туди, де кат гострить слова для морального вбивства; коли ти назавжди вбитий агонія сприймається як щось дивне і в кінці кінців не заслуговує уваги чиясь готовність зникнути назавжди, не більш як на декілька хвилин, а потім декілька днів, зрідка подумати, що ти виглядав відповідно до ситуації і всі також виглядали відповідно, траур був у повітрі і небо плакало, хоча насправді воно заливисто сміялось і птахи співали як завжди гарно, всім так здавалось, всім так ввижалось, чого не зробиш ради традиційної брехні, вона усім приносить полегшення, усіх підносить на рівень, де кожна брехня не має глибокого значення, де всі щасливі і всі досягли відчутних результатів у справі окозашампунювання.
На старті тунелі просять Welcome, заглибився в комп’ютерний варіант швидкісних труб для широкого загалу обкурених травоїдних бійців незакомплексованого фронту для перевірки надійності вестибулярного апарату, скільки ще буде це сяйво, спробуй позбавитися мерехтіння, постійне відчуття відкритих дверей перед тобою, здається, дзеркало дивиться в наші обличчя, знаходить свої відображення у наших шалених очах нежонатих, герольди вагінальних контактів - інстинкти неприборкані, реальність це шторм постійний і ми як човни без весел, або одне на всіх і те, маленьке іграшкове пластмасове як наші бажання, нас накрила кататонія, встановила норми і підкреслила зайве, ми співаючі статуї і наша нерухомість вражає туристів,  як кров через пори, наші кам'яні зіниці промінять монументальне кохання, наша улюблена гра - світанкова кататонія, потік підсвідомості, викидає на папір розмазані рядки, застигло все, підкувавшись у справдженні надій, але так їх і не здійснивши, заперечуєш більше ніж бачив до цього, нонконформістів – як молі, на кожному рукаві по сім'ї нестандартних індивідуальностей. Світ втомився існувати, Час втомився іти, він хоче спочатку початись, по новому колу, незалежність здобувши від наших рук, що весь час стрілки годинника переводять в потрібному напрямку, хто б це витерпів...
 Ер, чим ти дихаєш? ти знаєш що все вже трапилось і не з тобою пішли в розвідку ті, з ким ти хотів іти, не тебе обрали черговим секс-символом епохи, не ти натискав на кнопку і не ти був настільки неврівноваженим щоб почати революцію чи визвольну війну з особистих мотивів, взагалі у тебе немає мотивів, ти невмотивований шматок згущеного простору, біосоціальний манекен, який весь час клянеться у власній лояльності до всіх режимів, включаючи постільний, а щодо хунти Піночета звичайно у тебе особиста думка, ти читаєш газети, ні в якому разі не бульварні, виключно наукові журнали в твоїх руках і алкоголь вживаєш тільки у виняткових ситуаціях і ти знаєш, що все це знову ж таки неправда, хоча важко назвати її фатальною, звичайна брехня, самообман, для самозаспокоєння
Твої руки все довші і довші, досягнеш у майбутньому різних планет, тільки ті планети всі будуть надкушені або червиві, зрозумій, танцюєш під атональну музику і вона всім подобається, сьогодні, отже, будь добрим, це згадають в потрібний момент оточуючі, будь товариським, в доску своїм бісовим хлопцем і це сподобається навіть тим у кого в одній руці те саме що й в другій, у яких обидві півкулі мозку на кисневій дієті, я хочу тобі тільки зла і нічого крім зла, хоч це ти розумієш. Ер ?
Тебе використали і будуть використовувати, кожен раз як твоя голова трохи підніметься над обриганою долівкою. Ти повинен заплутатись і загинути і можеш бути впевненим, це сподобається багатьом.

УРИВКИ
  Відсип мені шмалі, риба-комаха, ти поряд, б’єш мене своїм хвостом залізним, різнобарвним по заспаному обличчю.
 Зніми свій залізний смокінг, кинь його під наші хворі ноги, ми тепер хочемо дізнатися про все, маленький шматочок гарячого тіла, робот без сенсорів, риба-комаха викривляє мої сни, лишає сліди на внутрішній стороні ока, на нервах сліди…
Що ти хочеш ще почути, я сказав тобі – повернись і поверни мене назад, не буду повторювати двічі, не звик просити таких дивних істот про послуги, бачиш іній на віях, пудру на носі, хіба ще можна побачити ангелів у місті де смог осідає навіть у шлунку, хіба вони нас не програли, хіба вони нас ще не продали?
Риба-комаха з космосу, залиш мене в спокої, я тону в скляному океані байдужих очей, вони байдужі, бо я сам байдужий, бо мені ще трохи не вистачає щоб побачити найголовніший сон у моєму житті, не важливо хто скільки натерпівся, у кого медаль, а в кого синяк, важливо що всі ми тут для того, щоб побачити щось найголовніше на власні очі, відчути власним мозком те, після чого біль стихає, сльози висихають і повертаються дитячі судження і вже обгрунтована наївність, чи навпаки, жорстока впевненість, що найвеличніше із створеного людиною – це її лайно, бо воно єдине не принесло фальшивої користі
Сузір’я позбавились шумів у просторі, пульсує ніч лазурна, зорі заглибились у власні помилки, кожній з них мільярди літ і мільярди однорідних безжальних снів
Тримай, під мене в холодному полум’ї вдиху і видиху шкірою днів, вщент щасливого і мелодійного, у просторі серед обривків хмар і фраз, серед уламків сумних облич і…
Тепер жовта мавпа-сонце стрімко летить вниз, як поранена комета, залишились лиш солдати-тіні, їх мундири, наче сірі пластикові крила, все змішується як у казані з напоєм снів і насолоди, що варять передпенсійні відьми, фобонавти відриваються від станцій тіло-орбітальних і губляться в безмежжі ВСЕСТРАХУ… наповнюється димом світло вікон, а руки стискують нічне повітря міцно, я знов побачу найдивніші речі, то боги крижані живуть у моїх венах…
…то все вони…
Риба-комаха пливе по артеріях, в скронях холодних хімічні імперії, в мені все нормально, мій спокій на місці, якщо вам так легше, якщо так простіше, я більше не знаю тваринного страху, час бути байдужим як риба-комаха…
Течуть промені з моєї голови по плечах, по спині і грудях, я сліпий під наркозом, можу відчувати лише світло бліде, як останні два дощі, як дві останні краплі двох останніх дощів…
Ці білі мовчазні птахи в моїх руках, я знаю, я помітив, ти мені їх залишила коли йшла геть, не повернулась, не посміхнулась, всерівно твоє тіло – промені, твої кроки – мелодія, зосереджене обличчя, ти шепочеш як сонце, навіщо порівняння, ти сама порівняння для всього – для сонця, предметів і людей, ти одна така чужа і дивна, світлотінь на стінах, тихий звук що створює повний місяць коли хитається  від вітру в небі, скрипить його вісь обертання, троянди мають безліч колючок, але швидко вмирають, а ти завжди повна емоцій, щаслива, весела чи вдавано сумна, і коли шморгаєш носом це також супер, і все – одяг, руки, ніжні ноги, мармурові копії не вдаються нікому, тільки всерівно ти поклала в мої руки цих птахів мовчазних – що з ними робити, кохана, чи взагалі ти жива людина, чи це крижані боги в моїх венах створюють мильні бульки образів щоб зруйнувати мене ще швидше. Я  чомусь думаю що ти – правда, якщо ще залишилась різниця між ілюзією і реальністю. Якщо ти хочеш, то будь зі мною скільки хочеш і говори що хочеш, поки я не повернувся в своє тіло, якщо воно ще існує, якщо його не з’їли миші, я експериментатор і одночасно експеримент, чуєш…скажи щось скажи я чекаю  я буду чекати сонце заступило тебе далеко де ти?…
Втратити життя не саме найгірше, тому я буду слухняним. Ось, я вже тут, пишіть про мене, я згоден, пиши про мене, я відчуваю твоє проникнення, твій погляд, мені холодно….

  УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
…звідки взялися мої руки, мої ноги і все тіло, хтось може бути впевнений, що після того як я народився я весь час ріс, залишаючись тією ж самою особою на різних ступенях розвитку, хіба хтось був зі мною кожну секунду? Відчуваю, що мене підмінили, але так хитро, що я цього й сам не помітив, пригадуючи своє минуле життя знаходжу сотні епізодів в які вільно, хтось, кому це потрібно, міг запросто поміняти мене початкового на мене теперішнього, в принципі,  підміна могла бути й не одна, а декілька, а можливо кожен ранок з мого ліжка встає нова людина, дійсно, покажіть мені хоча б одну людину, яка знає про все, що відбувається на нашій землі, тим більше відбувається синхронно, наприклад, я дивлюсь “На добраніч, діти”, а в цей час американський пілот бомбардує іракське місто, в цей же самий час рок-зірка роздає автографи, чукча годує оленя з рук, самому смішно, заговорив про прописні істини таким тоном, ніби збираюсь сказати щось визначне, насправді це мабуть велике бажання стати саме тою першою людиною, яка буде знати все про всіх, але де є гарантія, що після того як наступить та мить, я не лусну від реготу, чи навпаки, не задихнуся од відчаю,
мені потрібні гарантії я з місця не зійду не буду рятувати світ знаючи що не зможу потім йому помститися, правда гарантії не дає нічого – ні віра в Ісуса Христа, ні віра в Сатану, ні віра в богів, навіть віра в себе, яку пропагувати найлегше, тільки тоді дієва, коли вона дозволяє  уявити власну особистість в ширших масштабах, зазирнути за край, підняти завісу таємниці і не злякатися, не загинути, та віра повинна мати великий резерв волі і живиться від природних акумуляторів зсередини. Та на загал існує зверхність ідеї безсумнівності, аксіомності буття над тим, що весь час копається, шукає, найбільше у собі, у власному “Я”. Золоте правило: “не бери дурного голову” – святе письмо обмеженості, та я краще вмру, ніж буду механічним роботом, якого заправляють потрібною кількістю калорій і відправляють працювати, правильно програмують, щоб він не задумувався навіщо стояти у певній позі у певному місці певний час, потім він відпочиває, коло, замкнута лінія існування з безліччю додатків, які свідчать про нормальність і платоспроможність даної істоти, маскультура на найвищому рівні суспільної свідомості, коли те, що тобі подобається є тим що подобається усім, і саме тому воно тобі  й подобається. Мізки запухли, це вже не вмістилище розуму, а кусок холодного м’яса, який навіть за себе не відповідає, а коли відповідає, то так, як цього хочуть інші холодні куски м’яса, в інших дурних головах.
Все знов заплуталось, нитка Аріадни, виявляється, прив’язана до дверей спецслужб, за якими сидить двоюродний брат Мінотавра і його іронічна посмішка – це відповідь на твої довгі блукання по лабіринту – “якщо хочете перестрибнути самого себе, то у вас нічого не вийде і моя вам порада – не беріть дурного голову” – Мінотавр наче книжка у якій зібрані всі поради на всі випадки життя, комп’ютер набитий найрозумнішими і найзрозумілішими  доводами проти всіх ваших намагань брати в голову виключно дурне (ні, слово дурне повинно бути в лапках, отже – “дурне”) і спроб розібратися в ньому. Тепер я вже сам собі стаю схожим на сивобородих діогенів, які сидять в бочці й критикують тих, хто проходять мимо, обісцявши мою бочку вони кажуть: досить пустої балаканини, але ж ні, вона для мене не пуста, це процес пізнання вмісту своїх звивин, запис інформації про ті думки, які бігають всередині черепа, чи катаються там на лижах, все одно – головне що? – Правильно, щоб костюмчик сидів! – це Мінотавр, приязно усміхаючись. Одягнений солідно, у вишуканий ідеально випрасуваний костюм, краватка, як документ про благородне походження і порядність, і сам ніби новенький автомобіль, щойно з конвейеру.
Мене задовбали ці Мінотаври з наклеєними посмішками і порадами, які грунтуються на їх власному досвіді, я сам свій досвід отримаю, це вже буде саме по собі ( у Мінотавра заздалегідь підготоване прислів’я – розумні вчаться на чужих помилках, а дурні на своїх – можна заперечити, досвід кожного унікальний, і так як на своїх помилках ніде не навчишся). Все чому я навчився – це виробив правило – не говори з Мінотаврами про себе, бо почнуть давати зрілі поради, краще мовчи вперто, щоб вони тебе залишили в спокої, хай що хочуть думають, власне наплювати, викликів вони не сприймають зовсім, їм не до того, дуже зайняті істоти, буквально все життя розписане по секундах і коли щось викреслити зі списку – все летить шкереберть.
Мінотавр – офіціант, на підносі його язика ціле речення: ”Не бери дурного в голову, все обійдеться, наші люди роблять все можливе. Just forget it, вastard, вельмишановний, почесний мазафака (як ти набрид), не хвилюйся, це тобі не личить.
Мінотавр напрошується, щоб його вдарили по нахабній морді, мене від нього нудить, чуєте, Мінотаври, мене від усіх вас нудить!

 
СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Тепер всі зорі обплутані і з’єднані червоними нитками, шлях по спіралі в саму гущавину планет і зірок. Ер. як чистий вогонь, постать вільна і рухлива, невпинний процес самостворення серед силуетів сузір’їв прикутих до крижаного простору.
Залишивши сліди своїх ніг на кожному з мільярдів холодних сонць Ер. прямує до найвіддаленіших сенсів захованих у Всесвіті, який народжується кожної повної секунди і згорає у ту ж мить дотла, чіпляючись сорочкою за гравітаційні поля чужих небесних тіл, відчуває до них дивний потяг, який все ж не може заволодіти його сутністю до кінця, все знаходиться дуже близько, коли уявити, що тримаєш Всесвіт в затиснутій долоні і він злегка пручається, пульсує як маленьке серце і кожен найглухіший закуток потрібно лише уявити, щоб опинитися там миттєво. Уявлення світу –це і є акт його творення. Людський мозок сам по собі є і проникаючим творцем, і миттєвим руйнівником.
Кроки вогню, схожого на людину, по космічних магістралях, де  сьогодні чомусь нікого нема. Ер., самотність – це космічне відчуття яке не може вміститись в будь-якому, навіть найбільшому світі, доля спогадів? схвалено покарати на горло, за гобеленами сузір’їв старі запилюжені стіни, Всесвіт – це старезний родовий замок сім’ї Божественних Хірургів, які відтинають нам дні і руки, видаляють нам пам’ять і серця, і коли ми розуміємо що життя – то тупа гра зі смертю, Дипломовані Хірурги з божественно-садистською посмішкою роблять вигляд що вигляд у нас чудовий в останній день, дарують нам багато квітів, парну кількість, і над нами знову відкриваються люки через які падає сміття, об’їдки зі столу Богів – акторів, бродячих трупів, ми аплодуємо коли нам роблять боляче ті будівники відносин між людьми, і ми…
Потім ми зникаємо у просторі приглушених шумів і поводимось як знервовані коматозники, на нас полюють електро-риби, тамагочі скачуть і брикаються на просторих лугах, відгодовуючись і розмножуючись, а ми сповнені мрій пожити ще хоч трохи, просимо безжалісних іронічних електро-риб убивати нас повільно, постійно, поступово підвищуючи напругу, в цьому ж є щось, isn’t it?
Ми боїмося коли спалахують світи, вибухають наднові і тануть сонця. Ер., той зоряний птах мчить в примарну героїнову туманність, віддаючи останнє “прощай” ніжним помахом білих крил, протестуй проти його останніх слів, спробуй знайти вихід з-під кам’яної плити неба, що давить на нас і скоро воно буде близько, впаде вниз і вся земля буде придушена суворим небом, а зверху, коли дивитися на планету, всерівно все буде виглядати як раніше, буде видно небо, але не видно нас на землі
Спробуй звільнитися, наздогнати Зоряного Птаха, пробратись у космічному варенні до нього, заглянути в ті чесні очі і запам’ятати там своє власне відображення, тоді зрозумієш хто ти є і ще ти зрозумієш, що ніколи не був сам з собою до кінця чесним і справедливим, бо заважали гордість і атрофоване самолюбство, спробуй наздожени і торкнись його білих крил, в той час реготатимуть сузір’я і вийде з берегів космічний океан, вихлюпнеться на розжарені відчуття, ти будеш іншим, трохи не таким, зовсім новим, станеш вільним або помреш в ту саму мить.
Ер. всередині хороводу блискучих світів, білих і чорних планет, їх різнобарвних думок і сповнених сподівань епох, сяючих червоних ліній що проходять крізь ці епохи від початку до кінця. Нас підминають під себе ті камені часу, тікати марно, у себе хіба що можна втекти? А що з того, речі вже давно загубили свої імена, а ті, що ми їм присвоїли – це тепер наша найбільша кара, бо завадити плину речей всерівно не можемо, просто змінили акценти, намагаючись пристосуватись до всього, а насправді не змогли пристосуватись навіть до себе і своїх бажань.
Всесвіт безтурботно дивиться на втомлені планети, і на комет, що бігають як діти, здіймають на Чумацькому шляху пилюку, він ніколи не дивується, але й ніколи не прощає неповаги.
Постать вогню, палаюче тіло, що може обійняти все, але вважає за краще спостерігати здалеку за танцем планет; комети – надокучливі оси, зірки аж надуваються від гордості, пісчинки, потенціальний попіл на черевиках неохайних космонавтів.
Збирається в тугі клубки розсіяне проміння, в Ер. очі світяться надією і ймовірною близкістю щастя. А Час поплював на долоні і взявся за сокиру, зрубує дерево Вічності, планети гупають як груші у садку, падаючи вниз, і наша земля трясеться на одній із гілок, ми боїмося упасти вниз, де він може наступити на нас, дивний і справедливий руйнівник.
Акуна матата! – то вже на суахілі. Ер. зник з поля зору, і скоро ранок, скоро перший тролейбус повезе першого жителя нашого міста до перших відкритих йому дверей.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Right into your heart, чудове відчуття повернення туди, де вже був колись; дракон говорить: “Привіт, тобі не заважає ця спека?”- “Анітрохи!”- “Можемо поговорити в тіні он тої гори, вона сьогодні спить і нікого не зачіпає, ну як справи?”- “Чудово, буває краще, але не так часто, а в тебе?”- “Будь спок…”- “Тут є люди?”- “Хто?”- “Ну, такі як я”- “Ха-Ха! Ні такі переляки живуть тільки глибоко в норах. Точно, трохи схожі на тебе, але на тебе більше схожі крокси, які ростуть прямо у повітрі і харчуються листям з верхівок дерев”. Дракон ліниво розвалився в затінку, його очі поволі закриваються – “Я втомився”, це Ансельм, “Ця драконочка, пам’ятаєш турнір?” -  “Так, щось пригадую”- “Вона виявилась справжнім звіром, від її полум’я в мене вії, бачиш, підсмалені, все тіло болить, ну ти сам розумієш”, (ще не вистачало, щоб величезний дракон соромливо колупав ногою землю), “але я їй спуску не давав”, (зовсім інша справа), “клянусь честю, ха-ха, х-р-р, хр-р-р…”.
  Ер. бачив би себе зі сторони, поряд із сплячим після гарного обіду драконом, з силою хропіння якого може змагатись хіба ще рев гудків всього Панамського флоту. Чотири години пройшло, Ер. мало не оглух навіть закривши вуха руками, от Ансельм солодко потягнувся, позіхнув на всі 64 зуба і сказав: “Хочеш покататися?”- “Так” – “Мерщій сідай– “Я не впаду?” – “Ти боїшся?”-“Трохи”-“Не знаю, ще нікого не катав на шиї, спробуй ризикнути!”-“Ти заспокоїв”-“Сідай, кажу, бачиш кулю за хмарами – то палац лорда Панормітти, літаючий замок оргій.” – “Він людина?”-“Ти що, знущаєшся? Він поважний і вчений даргот і таких ще пошукати, він так смішно крутить носами, побачиш сам, гей драконе, вперед лети, нас чекає good time for relax!”
  По дорозі зустрічаються крилаті створіння, які так і хочеться назвати опудалами, схожі на живі червоні стрічки видають скреготливі звуки, дракон дихає рівно як відремонтований паровоз, крила такі дужі, розривають хмари навпіл, нереально коливається верх неба, ніби хтось дихає в целофановий пакет, а куля, тобто замок Лорда як-його-там, наче ялинкова срібляста іграшка висить у повітрі, де тут вхід? “Треба сказати чарівне слово – будьласка!”-“Будь ласка!”-“Не так голосно!”-“Будьласка”- і химерна споруда відкривається наче вантажний літак з двома дверцятами. Дракон залетів, зачепившись кігтиком так, що все задвигтіло і від того струсу звідкись зверху в ще відкриті дверцята вилетіло щось верескливе п’ятіркоподібне з великим божевільним оком на кінчику хвоста, хоча всі назви умовні, суто земні, це має назви абсолютно невимовні, я в цьому точно впевнений.
  Тут, в цей “ялинковій іграшці” здається декілька ярусів , де ж високошанований Лорд? Ансельм: “Ти читав, що написано біля входу?”-“Ні.”-“Лорд Панормітта – це всього навсього жарт, насправді тут пусто, просто приємно відпочивати, крім того безкоштовний дім побачень, підлітки тут традиційно позбавляються невинності, я, наприклад,, перший раз, у неповні 400 років…”, (знов у нього вид, ніби він колупає великим пальцем ноги землю і червоніє, цікаво було б побачити як червоніють жовтогарячо-салатові дракони), “Та що ти кажеш?!”-“Зуб дракона!”-“Навіщо ти мене сюди привів?”-“Не привів, а прикатав”-“Добре, прикатав!”- “А звідси добре видно що робиться внизу, тільки скажи, летим куди завгодно, ти мій гість!” При цьому Ансельм зробив широкий жест верхньою лівою лапою, Ер. поліз за словом в кишеню, там було пусто, тому він промовчав. Тріск, скрегіт, брязкіт… “Що це?”-“Ховайся, Лорд повернувся!”-“Ти ж казав, що це жарт.”- “Я пожартував! А-а-а…”. Здоровенний дракон злякався, не знає що робити – “Ховайся в шафу!”. Через шпарину видно Лорда в джинсових шортах і в’єтнамках, золотистий плащ і вірний бластер при боці, люлька в зубах, над люлькою три червоних носа і очі, що близоруко мружаться. Так, це дійсно смішно, як він крутить носами. Ха-ха-ха!… “Хто тут, вилазь!”-“Це я, Ансельм.” Писклявий голос дракона. “Це ти, здоровило, тобі 620 років, а ти поводишся як сопливе 300-літнє хлоп’я!”- “Вибачте, дядьку Лорд”-“А хто це з тобою?”- “Я…а…а…е…; він Ер.”-“R?”-“Ні, просто Ер., звичайнісінькій.”-“А що ви, містер звичайнісінький, поробляєте в моїй, забутій поштарями та драконами, хижині?”- “Та так…”- “Він – втрутився Ансельм- ”він у нас вперше, хотів йому показати чим живем, яка проблематика близька нашим гарячим серцям, і взагалі, розповісти про побудову драконізму в окремо взятій країні”.
  Лорд, схожий на заслуженого артиста, схвально кивнув головою, виголосив довжелезну повчальну промову про те, яка зараз молодь пішла і що треба робити, щоб досягти чогось значного в житті, потім побачивши, що вони починають невтримно позіхати невдоволено покрутив носами, попрощався, попросив передати декілька привітів на материк, зробив пару  хитро мудрих пасів руками і Ер. з Ансельмом опинилися на поверхні, над ними високо в небі висіла срібляста куля, дракон чомусь плювався і матюкався, виявляється сів просто на сардумак, колючу червонясту рослину з голками мало не по півметра.
  “Чим займається цей Лорд?”- “А цього ніхто не знає, мабуть хімічить якусь халтуру.” – “Дуже вичерпна відповідь.” – “А запитання, а запитання! Просто живе поряд з нами мирно, хоча інколи божевільні ідеї виникають тому, що надто учений, наприклад, створив школу для малечі і тепер сидять дракони, образно кажучи за партами і гризуть, образно кажучи, дракони міцний граніт науки, а взагалі-то він спокійний, як урдудук під час линьки.”
Ансельм, пристрій для розгадування загадок у моїй голові, я заплутався як недосвічена мама в близнюках, що робити? – “Пий пиво!” – “Я серйозно” – “Тоді пий горілку, я дракон і цим все сказано, я соціально пасивна істота, що я можу знати про чужі проблеми, тим більше школу Лорда прогулював весь час на пасовищах, я – пустопорожній дракон, далекий від політики, мені – політати, десь пригод пошукати, з драконочками того (тільки не треба червоніти, я цього не витримаю), що ще треба? Так що вибач!” – “Що ще треба? Сам подумай!” – “Ну, подумав.” – “Ну, і?” – “Ну і що?” – на моєму мозку татуювання -“Ну і що?”

УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
Згіркли у сумі відображення неба, хочеться бути fear resistant , викаблучуюсь видряпуючись з ями по гладких земляних стінах, миру-мир, раю-рай, пеклу-місце в моєму серці, прах до праху, крах до краху, затинаючись на кожному слові продовжує своє існування відсторонений фобонавт, викреслюючи дні з календарів, міняючи ситуації,  сам змінюючись в них.
Над ранок дерева стоять похнюплені в дощі по нижні гілки, заспаними кронами відтінюють наготу суворого неба, над ранок фобонавти розмірковують про людей, здригаються, коли згадують що ті люди роблять у вільний час і на роботі, в перервах між дурницями п'ють чай з малиновим варенням з мандаринових шкурок і думають, що думають, в бесідах на сміттєзвалищах скорочують видимий Час, сенси відкривають, дорогоцінні дають вказівки, діляться цінним досвідом, у своїх безкінечних звуках травмують недотриману паузу, тишу глушать мов динамітом різкими викриками, неологізмами матюків діють вражаюче ясно і все те невдачам покалічене - грозові фронти залпами блискавиць, Blitzcrieg,  метеосиндром, дощ повсюди йде за мною наче величезна чорна собака, вуха опустивши низько, лапи вмочує в ріки, голос грому з напівзатиснутих ікол і стримує Вічність кожен інший погляд, тамує Час кожен інший подих, відривається, повертається мов резиновий Бог іграшок дитячих і дорослих, бачиш все товстіє і дурнішає, бачиш світ втомився бруд власний їсти, злизувати з підошов, я знаю що у голови надходить, я знаю що було і є…
відчуваю маленькі перетворення у навколишньому просторі, найменші зміни тональностей, заглибився в себе і реальний світ, вже нарешті принципово не відділяючи їх розумію як багато містить у собі людська особистість, завдяки реальності у неї виникають власні внутрішні переживання, ідеї та емоції, і навпаки - це в подальшому допомагає створювати нове світобачення і направляти свої дії в потрібне русло, що приносить врешті задоволення і самодостатність.
  Танцюю вслухаючись в рваний ритм, немов мільярди голосів без музики пісню співають, такт вистукують підручними засобами, підножним кормом – манною небесною, «завтраками» годують, взивають заклинають до всепрощення, там за мостом і за тим далеким холодним снігом, піднімаючи хрест, символічно виють на паганський місяць і на тих, хто сумнівається, сміючись штрафують за безсилля і безпорадність, ті грішні святі, які самі придумали поняття “гріх”, «святість» для зручності і самовиділення з-поміж усіх інших, щоб розкласти все по місцях, поділити на винних і здатних загладити провину за інших перед хворобливим Богом рабів, раби божественних ілюзій - людство спроквола рахує дні до кінця світу, коли хтось повинен прийти, непунктуальний, жорстокий і несправедливий, людство гине повільно, він зосередився і ковтає сонце, в храмах своїх захоплює величчю слабких, від постійного відчаю зневірених в собі людей, він любить себе у нас, а не нас у собі, споживає нашу енергію, йому начхати на нас, таке право творця-зозулі...
...великий експериментатор, колекціонер клінічних випадків, у нього надто густий голос і мідний мають смак його слова, колір ховає своїх очей, спокій розбиває, примушує лити сльози, навіщо йому наші сльози? Навіщо йому така тиха уявна смерть з солоними краями?
Приходить черговий божевільний ретроград, постулати стосунків - його бачення, догми душать, видихаю, забивають все знову у горло
Він знає, що більш нічого не потребує вивчення і зрозуміння, не треба брати дурного в голову( агов, Мінотаври!)
безтілесні сутності світла - ангели з дитячими статевими органами, купідони з недорозвинутими крильцями і висохлими плівками на очах – Боги - Бог - Лайно - Абсолютна любов - Несумісність - Дилема - Компроміс – Атеїзм - над запахами хмар - лайка у снах - Ослаблення - Організми протікають – підпливає поверхня солонуватими виділеннями – всі тут, синоніми на купі антонімів. І далі падають на купу: як поєднати слова, звуки і поняття? - Листки - Аркуші - воєдино - єдність і біль - біль і страх кохати - кохання до страху - всупереч мріям, всупереч сподіванням - я в білому світлі - стараюсь - пробую – жіночий голос істини шепоче виспівує стогне, крає мої незадоволені нерви, в той час як я дихаю  важко
Тебе шукають давно і намарно, Бог - Ти? Ти? Ти є тут? Хто ти є? Чи ти є? Вогкі блукаючі постаті в коридорах снів де всі двері напіввідкриті, чекають на свого першовідкривача, все заховано стінами - Ти там? За останньою стіною? За тими дверима? Ти - світло? Темрява? Ти – хто? Хор голосів, двійники людських емоцій, дублери людського мозку, крижані, вогняні, стражденні, злі, мстиві, Боги – люди – тварини – неоперені птахи – чисті немовлята, Боги – це ми? Боги – це для нас? Проти нас? Проти всіх нас? чого нам чекати? боятися? любити? Суміщати ці два полярні поняття
Все блискавично: втома - ніч - сонце - спека - вода - сигарети - кава - ближче в повітрі, щось скоро трапиться.
Есхатологи не стримають ери, вона крокує до берега нового відліку бадьорого сивого Часу вона з нами в нас за нами всіма і попереду, де буде все що допомагало і заважало; так люди згадують майбутнє і мріють про минуле, ілюзії - тривожні тіні і я бачу все і хотів би побачити інше, марно, дарма, я лікуюсь від спогадів, рани терпнуть і кровоточать. Ера має сині очі, вони відкриті довірливі . Епоха... невже комусь хочеться помирати на порозі закінчення тисячолітнього болю? Я біжу по натягнутих канатах над безоднею Часу і цим самим стверджуюсь у можливостях свого життєвого руху.

ПРОДОВЖЕННЯ



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Откуда приходят на эту запись за последний месяц   1 день 10 дней 30 дней

Нет данных


 



ОБОЗ.ua