NO TIME community

Місце, де не діє час


notimecommunity
Музика часу: Explosions In The Sky - Your Hand In Mine

Фобонавтика ( Продовження. частина 3)

Формотоки п’ють тепле небо перед сном, вони кволо проектуються на гілки, мерехтять на заході, рухаються ніби в  коралових рифах, гармонійно і рвучко. Формотокам вже мільярд. Ціла вічність.Вони живуть поміж пурпурових западин світла, передбачливі сумирні, люблять грітись в диму нічних багать єдине чим приваблюють їх люди - саме це. Все інше лиш залишає насуплювати брови.

УРИВКИ…

Я ламаю мечі іронії об залізні двері тупості
На шляхах вражень секунди лягли і вкрилися пилом
Нерухомі і древні світила
Сніжнобілі стомлені обличчя
Повіки закривають світло-сірі тіні
з головою поринаю
розбиваю сенси життя
Об кам’яні силуети людей
Я їх не знаю

Мисливці часу вбивці у свинцевих масках
Їх руки стискують повітря
Звуки змішують сезони з почуттями
Субстанція кислотний дощ на шкірі
Проникаюча реальність найдивніший світ
Пульсування полум’я рідкого
Плазмовидного невидного живого
Як розхитане руками людей небо
Нічних вогнів зникаючі поверхні світу – стіни
Очищає бруд найкрасивіший воїн у свинцевій масці без обличчя
Заповнюється простір згустками думок
Відновлюється час
Секунди втративши туманний шок зостаються нерухомі
стоп кадри надіснування

ІЛЮЗІЯ - 07
Попереджую міста, що жага майбутнього осліплює кожного в його бажаннях
 Уламки скла в ранах вибитих вікон, порожні під'їзди, мокрі дерева, дощі над Європою після війни, зелені палають спини машин, сумні людські трупи і трупи тварин, оголені нерви, пальці здирають афіші, нас чекає майбутнє, ми його чекали, одне одного варті, хотіли - дістали, палають сльози в промінні сонця, дощі миють бруд, люди цього бояться, відкритися зливі, зняти одежу, підставить обличчя краплям з небес, думають що тут немає і не буде чудес, немає снів, немає слів, останні спроби зрозуміти все, останні кроки сходами до зір, поганий зір коли крізь пальці і без снів, і про життя – та! якось пронесе, стаємо навшпиньки щоб побачити схід сонця за димом труб і згарищ-попелищ, все менше відчувається у серці дружніх потисків і доторків гарячих губ, війна в Європі, всім усе до жопи, по телевізору літають іграшкові літаки, падають в суху траву олов'яні солдатики, п'єш сок і дивишся на все так іронічно, а за вікном там валиться той звичний світ, в руїнах спить моя могила, я біг так швидко, куля все ж летіла, спасибі лисі і пузаті президенти, я вам присвячував предсмертні матюки, я втратив час, розклеївся мов паперовий цей грубий світ і випала Земля з ослаблої руки.

УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
Я пролітаю над містами, дивлюсь на їх мерехтливі вогники і в той час мені здається, що вони окремі істоти, які ніяк не залежать від людей, лежать на рівнинах, опустивши чорні лапки у ріки, піднявши до гори вусики і то все труби промисловості, наслухають вночі різні звуки, перемовляються тільки їм відомою мовою, немов ігнорують людей – паразитів, що бігають по їх бетонно-асфальтовій шкірі.
Міста як корали ростуть, розмножуються, іноді затихають, але не зовсім, якраз настільки, щоб приспати пильність Істот Що Живуть Зверху і Знизу, самовільно вмикають приглушену музику і запалюють неонове неспокійне світло, розмовляють, діляться новинами, плітками, радяться, міста наближаються одне до одного поступово, хочуть доторкнутися окраїнними кварталами, з’єднатися
На міста подивившись ближче, уважніше, можна знайти безліч цікавих речей і почути звільнені звуки, органну музику, пафосну, часто  депресивну і важку, інколи легку і сумну; подивися – зал пустий, уночі за органом нікого не має, з нього сама вилітає, виповзає, вивітрюється музика, як окрема форма життєдіяльності, розплавлена плазма, закодована інформація, яка потрапляючи у вуха, в кожного викликає якісь переживання
Інколи вони – легкі хвилі, які проходять мій берег і плинуть далі, залишивши лише краплі на відчуттях, те що встиг ввібрати, немов у пісок і чим тоді безмежно задоволений.
Музика сфер, хор херувимів, псалми ангелів – реп-речитатив, срібні крила ластівок, відлітаючих у ту музику, повертається сніг на легені, білі нікотинові смоли, звукоряди агоній, треки секундотанців, на мій жест мелодії ті відкликаються.
Я завдячую музиці масою заповнених сенсом днів і також іноді передсмертно-ілюзорним станом, завбачую погоду по домашніх птахах – папугах та колібрі, але погано коли таких немає. Гадаю на музиці, випивши пісню до останньої ноти, ворожу на тому, що на дні лишилось, на відображеннях тіней подихів, зрізую плями на своїй сухій шкірі, навіяний, натхненно-сірий, збочений в глюках, справжній, відкритий та невимовно далекий від реальності прозорих днів, які є прозорими натяками на те, що життя відбігає, потім дивиться, що буде далі, повертається, стороною обходить, благодатна мазь для мозку, я її вживаю по різному, розтирати, підмішувати, а краще всередину
За мій день мені часто боляче за мій світ мені часто сумно зате я дуже впевнений в швидкості з якою зникає все несуттєве в мені...

УРИВКИ
Ця подорож мабуть не для всіх. Багато хто свідомо втоптує себе в земну реальність первинну для фізичного тіла. Їх не можна засуджувати у  небажанні пізнавати бо ж кожен власне має вибір. Все ж будь-яка людина ніколи не втрачає зв’язок з емосвітом а звідти проникнути вглиб значно легше.
Цікаво що звична для людей емоційність всіляко принижувалась у багато моментів історії земної цивілізації вважались мало не ганебними її прояви. То все виховувало замкнутість і нещирість.
І тепер інформаційне суспільство втупившись у монітори в основному користується схематичною емоційністю – значки в системі символів Інтернет-спілкування.
Врешті відбувається цікавий у своїх суперечностях процес – маючи величезні можливості в спілкуванні сучасна людина стала більш заглибленою в себе, тобто почала досконаліше вивчати свій емосвіт.
Водночас обмежила живе спілкування і обмін енергетикою з іншими людьми.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ

  Висить у вакуумі вітер, відверті вії воском вкриті, вкотре втратилася вчора, віра в Вічність вам відкриту, всі війни важко відболіти, вчинки відчаю - великі винятки, вмирає він востаннє восени, від вікон Всесвіту втікаючи у втому вулицями видінь... ламаючи лінивий лід ластівкою лист летить, ллють ліхтарі ліричні ліки, ладами літер лягає листя, лише літом ліс ласкавий, люди люблять лякливих ланей, луну лебединих ластів легеньку, лукавими лисицями листя лягає, любов - легенда людей легковірних... на небі нічному нахабний нуль нарвав нарциси ніжності носам, наркоман нові наручники ніби німби надівав, на наші непомітні ноги ніхто не наступав, нас нервово, народили нерозумними німими назвавши нерозлучними нулями.. мости між мокрими містами - манерний місяць- млява маска, міф мозку має менше місця, минулись марення-мутанти, моє майбутнє - мішанина мрій марних, мороку мовчання, мов муки мить-моя молитва, можливостей маленька міра, мости між маревами міст... розлуки розрядів, радіо-радуги, ріки розмов розгулялись, розслабились, ростуть ряди ротів розкритих, риби репетують, руками розмахують, репліки розуму рідко розносяться, резервна реальність русалок руйнується, ртутна роса - ризик розвитку, раса росте, рід розбігається, різні речі розгадувать розуму. - ці рядки Ер. пише аерозольними фарбами на стінах, пунктирне одноколірне графіті, належне славним буквам алфавіту, він не боїться ні крутих рейнджерів, ні сільської міліції, бо сам невидимий, крий мати Божа, прозорий як теоретичний біс, хоча слово „біс” досить веселе, а в Ер. трагічності аж через край, по вінця налито надто згущених почуттів, засмикана свідомість ще може всерівно що-небудь, вже час шукати винних, хто винен Ер.? Всі собаки висять на тобі, відчуваєш?
Але зовсім забув, визначна подія. Ер вперше за декілька земних місяців вийшов на вулицю і тут вже був самий початок весни, тобто запахло відновленням, реставрацією всього зіпсованого, але ще сніг відлежував боки на землі безвідмовній, дуже хотів залишитися і фігурувати як частина приказки, тобто стати торішнім, але ще у доброму гуморі, здоровому глузді і сильному тілі, сніг - символ зими, у весни інші, не менш відомі символи, просимо котів на сцену, цінителі театрали, закрийте собі очі, закрийте дітям вуха, коти алюр три хрести на сексодроми парканів і голосніше, голосніше гімн весни, заселяються мікрорайони шпаківень, птахи такі світлі стають, теплішають погляди, чи то так здається?  Не думай про речі надто серйозні, є  ж багато чого іншого, знаєш?

УРИВКИ

Божевільні думки, я маю курс туди прямую, але так часто гублюсь, що вже навіть не дивуюсь тому ні грама, моя бажана дійсність тягне в ліжко чужі інтереси, але ніжки ламаються, ковдра кусається і взагалі все геть не так, трохи геть зовсім не так, трохи не так зовсім геть, переставляючи слова я граюсь з ними і жартую, підкидаю їх на руках аж до стелі, спритно ловлю двома пальцями як пінцетами за маленькі, слабенькі крильця і жбурляю людям у вуха, а вони змушені терпіти ці безперервні потоки афоризмів, каламбурів, істерично-веселесенького сміху, змушені думати про мої слова, замість того щоб заґратувати вуха і бути спокійними слонами. Слова переставляти - те саме як у чиємусь довгому житті переставити дні місцями, пронумерувати в неправильному порядку, розірвати логічний ланцюжок причинно-наслідкового конвеєру - людина сп'яніла, а потім пила, проснулась, а потім спала, думала, а потім підстрибувала на дивані як неосвічений бабуїн, гукаючи і акаючи, бачите, в цьому нічого крамольного, дивного насправді немає, нічого не змінилося від перестановки доданків, життя така штука, старші так кажуть мудрі, але вже обмежені власне досвідом і через це недалекі - це важко пояснити, щойно написане може здатися дурницею, але я так відчуваю, молодість справді все знає і вміє, тому що живе і діє - але я від весни до весни старший стаю...
...і сам співаю потойбічний гімн Insectfish, творю молитву тій істоті що володіє мною духовно і направляє мене у важкі хвилини, strangest something з віддалених місць, най твоє ім'я буде прошептане мною, твоє царство прийде і здійсняться твої дзвінкі бажання, станеш очима моєї приватної правди, введеш мене в правильну спокусу і напишеш, що я ніби інакше все сприймаю і ті слова на темних паперах залишаться внизу в той час, як я вже буду мандрувати в абстрактне фантасмагоричне небо, безтілесний і серйозний як ти, риба - комаха.
Значить мої дні були даремні, але що про це знаєш ти? Я слабну і стаю все легший, летка хімічна сполука, вивітрююсь, вимиваюсь водою і пивом, схожу по східцях униз як сірий дим, тоншаю і гострішаю, буду хворіти в темпі вальсу, урочисто трепануючи голови моїх ілюзій щодо видужання, тих ілюзій вже так мало, так мало...
Боги крижані висять як кажани на внутрішній поверхні черепа, покриті інеєм, загорнуті в свої зловісні білі крила, діамантово позирають на пульсацію мого білого мозку, по нотам розігрують мені залишений Час, серйозні в своїх намірах розітнути пам'ять потужною блискавкою, що ламає світи і спостерігати за крововиливом, що всякі греблі рве і затоплює низенькі дахи, лейкоцити як сніг на моє гемоглобінове військо, спекотна стерильність, обезводнення, сумбур лімфопотоків, все це булькає і перевертається, процес пурпурового життя, боги відлітають прямо через серце, інфарктобарбітурати, які хочуть щоб швидше я здох у себе на підлозі, очі стін і знову сивий страх розтанути безслідно, задобрити, підживити шкіру землі, розтектися в її пори і врешті решт стати компонентом багатомірної природи, боги стають реченнями запізнілих команд, я стаю глухим солдатом, що читає накази по губах і майже завжди не вгадує сказаного, я - хронічна брехня, я брешу про себе і про тебе.
Але якщо хочеш я можу говорити деформовану напівмертву напівправду, там ще інколи залишаються живі клітини.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Стоп, я заплутався, хто з нас про кого пише, втратитись виявляється так легко, лиш треба зацікавитись...Це уривки про мене, чи мої спостереження про тебе, Ер? А ілюзії, виходить, належать нам обом? І виходить, що вона живе і одночасно вважається зниклою, в очікуванні реінкарнації Дежа Вю? Я її бачу і відчуваю але навіть не уявляю якою вона буде у цьому житті, які в неї будуть очі, волосся, груди і голос... Що відбувається? Зрощення текстів? Здійснення справедливості? Процес лікування? Фобонавти уважно вдивляються в монітори, їх руки тремтять і тягнуться за кавою, гасять сигарети, закурюють нову...
о боги, темніють стіни, ха, назустріч зграї скажених вовків-санітарів, хтось із нас двох не злякався іти, не можу вирішити хто, де я, де ти, ти вмер як використана секунда, тобі обпалили крильця як метелику, не повертайся, бо заміниш мене, я хочу жити, хочу жити, залишайся там, де був і хай риба-комаха монотонно мовчить тобі прямо у вухо і  ти ще раз збожеволієш від того презирливого мовчання, вай - вай, радість - не старість.
Страшне обличчя, знайома сіра морда уважної (навіть пильної) електро-риби, косить урожай скорботи в акваріумі через товсте скло якого ми дивимось на оточуючий світ, інструментарій для абортів - винахід розмазаних по паперу богів і взагалі всі страшні речі - це лікарські предмети, розтинаючі і відкачуючі
Залиш мене в тупому спокої і хай тобі буде легше від того, що я повільно зникаю надовго навічно,  кохання і страх - далекі силуети, які йдуть завжди поряд, але ніколи одне одного не бачили, їх можна спостерігати тільки зі сторони, вони часто зближуються але, здається, ще ні разу не доторкнулись, обоє сліпі, обоє мають таємницю, яку Ер. хоче розгадати, спокуси - близькі спалахи, бажання - легенькі поштовхи, контролюючи бажання, ми знебарвлюємо життя, знецінюємо його сенси, спокуси існують для того, щоб їм піддаватись, але думай спочатку,  чим це може закінчитись, для тебе заборонені плоди найсмачніші завжди, дилема давно облизана людьми, вирішувати ніхто не хоче, ніхто  нічого зовсім не хоче, надто ті, що вважають себе верхівкою айсберга «Людство», вони все самі придумали – рамки, заборони, кордони, їм подобається все це виконувати і Ер. був так вихований, йому ой як важко поставити себе трохи вище, навіть не вище,  подивитися іронічно, саркастично, сардонічно, народити автентичну посмішку, але й зрозуміти, що посмішки не пробивають ті броньовані лоби, вдаряться і відлітають, тут не повинно бути ілюзій, отже Ер так вихований, затиснутий суспільством з дитинства, єдина мрія - воля, але дуже абстрактна, незрозуміла, бо не була пізнана раніше, залишається неспробуваною, вічно прямує до безмежності, насправді, постійно топчучись на тому самому місці, стаючи нерухомим застиглим критерієм всього існування, воля – це добре , але не для народжених рабами рабів, генотип раба не змінився продовж поколінь, а вільні предки передадуть нащадкам те прагнення до подиху на повні груди, до здійснення мрій і справдження сподівань, amigos adios, очі злипаються, важка голова тягне до подушки, добраніч люди всіх національностей, о третій годині ночі не сплять алкаші, закохані і поети, і між ними існує чітка різниця але мене це вже просто не хвилює, ще раз бажаю всім добраніч, я засинаю як птах і бачу розмовляюче сонце...
в полі гірських трав грає жива флейта, срібна і по-доброму сумна, зелені сосни і ялиці заслухались тої пісні застигли щоб не розтривожити ті свіжі звуки, не розігнати їх шумом гілля
Я бачу розмовляюче сонце, і поступово в мені наростає бажання шепотіти до нього у відповідь: “Я буду з тобою, знаю, що тобі потрібен і ще знаю велику дитячу таємницю про те, що ти мене давно кохаєш”.


СПОСТЕРЕЖЕННЯ  
Над нами чаклує безперервна смерть, енергетична модна субстанція, жива інформація, яку можна помацати і надкусити трохи, вона нас робить геніальними мучениками в очах інших і паскудно порожніми зсередини, тобто з глибин, тобто з найглибочезніших глибин.
Губи шепочуть тисячу разів –“світ холодний”, кохання вимітається з думок, його заносить вітром знову, грип “Сідней” – підступна галаслива хвороба, балакуча транспортно-шкільна зараза, карантинна безпрограшна лотерея і скільки ще буде таких зіпсованих днів, але телефонні дзвінки могли б розвіяти страхи навколишнього середовища і вони це роблять, але Ер. про це нічого не знає, ніде не буває, ну за виключенням мерзенних потогонних світів та прогулянок з славним Ансельмом, хвостатою вогнедишною особистістю, яка є уособленням реактивної безтурботності дій і думок…
Мучить печія тільки оскотинілих мракобісів, а ми до них не відносимось, ми – веселі каруселі, що літають вище хмар, блискавку засунувши за пояс ніби меч, ковзаємо по недоліках і недонедоліках, хапаємо все, що погано лежить чи повільно рухається і завжди перед нами схід сонця і завжди ми блискуче відповідаємо на важкі запитання, викручуємось так, що викручуєм нерви всім іншим, то білі, то золотисто-сріблясті, казка ”Фарбований дракон” писалася давно, але про хитрість – то майже все правда, нас не хвилюють наші помилки, якщо на них  звертати увагу – можна спинитися, спитися, ззлитися, а може просто злитися з сірими ціленаправленими масами пролетаріїв та інтелегенції, стати колекціонером унітазів чи рідкісних метеликів, стати філателістом чи в гіршому випадку сифілітиком, а потім представником всенародної партії аутсайдерів, перебігати дорогу ніби чорний кіт з пустими відрами і чужими прокльонами мостити свою священну дорогу в крематорій, або в канцелярію пропащих душ, де все зроблять як потрібно небесні бюрократи, в рай без справки з місця роботи і поліклініки про стриманість і лояльність не впускають, там треба тихі смирні кволі що покорились своїй долі, коротше, весінній набір в рай пройшов успішно, призовники вже на місці, хмари їм пухом, амінь їх амінокислотам. Take it easy, як кажуть китайці, японці до речі кажуть те саме, дракони з ними солідарні, а Ер. натягнуто посміхнувся, що більше було схоже на “скривився”, як середа на всі дні тижня відразу, на мить забувши про відповідальність за подібні прояви недипломатичності перед самим NASA. Чужі світи – прерогатива сліпих, до крику розумних вчених кротів, які понад усе хочуть (і вже дуже давно) спіймати живісінького дракона, бо їх турбує чи шлунків у дракона як у корови -  два, і як він реагує на радіоактивне опромінення та електророзряди.
“А Бог його зна” – каже Ер. і коли він згадує Бога, він не уточнює його ім’я, тому що Бог – трансцедентний і його ім’я не знає ніхто, навіть Поліна Карпівна з третього під’їзду (що,  в принципі,  величезне виключення).
Ну от, Ер. спіймав себе на тому, що спіймався в тенета Танатоса, який важко-важко дихає, наче товста електро-риба, що полює сьогодні вдало, забирає вас, а потім нас, затягує в свою неймовірну нірку, де сталактити цвітуть, а сталагмітів –хоч греблю гати, крижані шпалери, на них зображені заморожені обличчя ембріонів і вікна з візерунками, хоча ні, там взагалі ніяких вікон немає і ніколи не було і ніколи не буде – все це хвилинне відчуття втраченості, занурення у ВСЕСТРАХ, ніби повітряна яма, тимчасова відключка; повернувся до рідного близького Ансельма, тримає його за довгі вуха, летить уверх, униз, і знову вверх вертикально, плавно і швидко, розмовляли, дракон інколи змінював колір і його спектр – то чиста фантастика, зливався з зеленим промінням їхнього світила, або власне сонця, назвем його так і будем думати, що воно так зветься насправді, дракон виблискував і сяяв як нова копійка і такими ж були його думки, хоча Ер. хотів серйозно, добре, отримуй що хотів, молоде тіло з старими вицвілими думками, тюлень і взагалі – еталон пасивності, хронічний ледацюга, що тільки чіпляється до всіх зі своїми теоріями, які практично нікому не цікаві, дракони вміють хмурить брови, дракони знають всі закони, гей, дракони долиною поспішають всі додому, гей, летять до сонця радо, їм не чуть нудні поради, і розмовляють з людьми про…
Ер.:” Ми ніколи не зрадимо своїх бажань? Те, що ми хочемо зараз, буде потрібно нам завжди?”
Ансельм: ” Час згвалтує старі ілюзії і від цього народяться нові.”
- “ Отже, Час вирішить долю моїх бажань?”
- “ Ні, тоді ти сам наступиш на них без милосердя і найменшого співчуття.”
- “ А що буде з новими бажаннями?”
- “ Не люблю повторювати те саме двічі.” - могутні крила розірвали хмари на довгі білі стрічки. Ер. міцніше вхопився за драконову спину“ - Всі твої бажання, крім фізіологічних будуть змінюватись частіше, ніж ти встигатимеш відрізняти від мрій.”
- “ А ілюзії?” 
- “ Ілюзії – це бажання, яким один крок вперед до того щоб стати мрією і один крок  назад щоб перетворитися на гіркий присмак незадоволення і відчаю.”
- “ Виходить, щоб не росли ілюзії, їх не треба годувати?”
- “ Щоб не росли ілюзії, а потім не розбивалися, їх зразу треба переводити в ранг мрій. Нездійсненна мрія – це краще ніж розбита ілюзія ”
Зеркальні площини його крил блищали на сонці, яке повільно підіймалося, щоб вкотре побачити наші ілюзії, наші мрії, наші бажання…
І попри серйозність моменту подивіться, будьте люб’язні, направо, це одне з семи золотих міст, організація, що все створила називається ІІІ Драконаціонал, щасливі молоді,  впевнені у своїх силах дракони шпацірують по головних вулицях рідного мегаполісу, жують гуму для кохання і резинки від трусів, розмахують крилами, репетують, всім весело через край і на головній площі сьогодні концерт “Рок проти поп”, мегаватти кілотонни овербрутального супер-звуку, сонечко припікає спітнілих від танців відпочиваючих,  струмені диму з напіврозкритих пащек і здається зараз все загориться, дракони – клас, чудо, ви просто чудо, Ер., порадіти і не зомліти, бути в курсі подій. Ансельм ледь шию не ламає, позираючи на красунь, Ер. чесно признається, що не розбирається в драконській красі, Ансельм здивований, справді дуже здивований – “Хіба ти не можеш визначити, що ота носата в мільйон разів гірша від он тієї з елегантним доглянутим хвостом?” Тут аргументи безсилі без сили тут нічого говорити, а коли нічого говорити, то краще мовчати, правда ж, вельмишановні?
Палаци, спортзали, безалкогольні спецбари, алкогольні ще спеціальніші, Ер. втомився оглядати, треба відпочити, треба лиш поспати. Ансельм втручається у вуличну бійку, а Ер. через тунельну дірку падає в свою квартиру, де світ той самий білий з вікон; той світ холодний, люди загрубілі, а Ер. – сонна амеба в пошуках спокою, розплескане ковдрою тіло на ліжку з заплющеними очима, поряд Капці і Кухонний Сторож – вірні лицемірні друзі, механізми, що допомагають жити, але готові існувати окремо і спокійно від нас…

ІЛЮЗІЯ - 08
Древні сліди закам'янілі, тут ходили великі ноги в такт похитувалось велике тіло,смішно зморщувалась шкіра на переніссі той незнайомець був скрізь до того, як ми з'явились на світ, взагалі, відчуття неповності інколи виникає коли думаєш, що все, тобою щойно відкрите, вже скоріше всього було кимось бачене раніше і тішить лише те, що ніхто не зкопіює моїх вражень, мого захоплення чи розчарування в повній мірі
Подорожую пустелею, втік від усіх, від урбаністичних шумів і кипучого натовпу, від усього, що існує  там  під завивання і наспіви вітру я йду, зачерпуючи у взуття пісок, ніби по мілкій воді, піднімаюся, уверх і чую високий звук, спускаючись вниз по дюнах, провалюю посередині горизонти, перед очима найяскравіше сонце, постійно перед очима, гримаси корчить, показує розпеченого язика,  дратується і ні однієї знайомої тіні, поволі переходиш у фантастичний стан відставання від власних кроків, знижується рівень самоконтролю, заточуєшся і падаєш, піднімаючись спльовуєш пісчинки і вони розлітаються як астероїди в нагрітому просторі.
Каравани гоп-стоп, падає ніч, шепеляє вітер роздуваючи, розриваючи підсвічені місяцем хмари, зразки моїх самопримусових акцій знаходяться в твоїх руках, на них інколи ніжно дихаєш, грієш долонями, трохи деформуєш той клубочок, схожий на скляний, з мерехтливими зміючками, що переміщуються у прозорій сфері, яку тримаєш руці, захоплено заглядаючи за завісу магії, зматеріалізовані бажання, кличуть інстинкти готуватися до урочистого переходу в щасливий світ бажань, які поступово втілюються, поступово стають видимими і до них можна доторкнутись
 корекція висновків про найспекотніше місце на планеті, якщо це планета, якщо ці слова взагалі стосуються планет, починається нове сновидіння і холоднішає безкраїй простір, зростає частота сигналів тривожних у мозок, мабуть буде з кимось зустріч, кам'яне плато хитається під моїми ногами, весь світ хитається під моїми ногами, висока кам'яна квітка, дивний витвір пустельного вітру переді мною, освітлена бризками зоряного світла має темний силует, але світлий контур, ніби тінь обведена жовтим олівцем, пульсує разом зі Всесвітом, ніби відділена від землі, від коріння відірвана.
Палаючи, промінячись, пломеніючи живий камінь розпускає своє єдине суцвіття, повільно розводить пелюстки, тихо дрижить, плавно тягнеться вверх, завмирає на хвилинку, потім знову витягується, схожий на недовершений меандр і в червоному сяючому колі, всередині тої квітки чиясь згорблена, повернута спиною постать, довге волосся, самітник, аскет, анахорет, що не бачив цілих сто років людей, розмовляє лише з глибочезним космосом і вдихаючи його запах приймає його цілющу енергію, вже  забув  як розмовляти бо слів не треба мозку й тілу, вони видаються непотрібними і смішними, коли я відкриваю рот щоб привітатися, я чую в голові магму його звертання, іскри його відповідей, гарячий пар інтонацій, відблиски його легенького акценту на обличчі - коли він мовчить - він говорить, слова невидимі, де вони можна вгадати по зелених іскорках що спалахують від тертя звуків об повітря, і те що він каже - приємна мудрість, ніби в стінах світлого храму, заповнюються тим нейроклітини, підживлюються, тоді я розумію, він зберігає віковічне концентроване знання і ще я відчуваю - він ніколи не поширюватиме їх, маси-дурні, соціум - недалекоглядний, право володіти таємницею мають лише вибрані і тільки вони мають повне уявлення чим це може обернутись для людства, знання - це відокремлена безстороння субстанція, їх можна застосовувати в різних цілях і лише тоді вони мають негативний чи позитивний статус, тому старець мовчить, ми cпілкуємось через вищий зв'язок, я навіть з того радий, що вже навчився проникати, навчився вириватися з замкнутого кола інстинктів - шлунок-страх-секс, знаю, що можна знаходити вищі сенси, не відкидаючи потрібного і буденного, шукати у всьому задоволення, бути фортецею, брама якою відкривається для впливів коли хоче, коли вважає це потрібним, самітник роль свою грає, театр єдиного актора і єдиного глядача, пустеля повинна вибухнути аплодисментами, а гордий аскет повернутись до неї спиною і відійти, не заважати обговоренню його незвичності, він йде повільно, сліди його миттєво кам'яніють в червоній заграві сонця, а через декілька хвилин-тисячоліть зникають, вибілене жорстоким світилом і Часом його волосся розвіває вітер, отруйний хамсин, смертельна атака бунтаря пісків, а він йде по гладенькому плато, як по сірому склу, але здається, що підіймається вверх по східцях, замислений син Вічності, яка для нього має материнську і батьківську сутність одночасно. Він мені залишає древню золоту монету, блискуче маленьке сонце і на ньому можна зажмурившись прочитати слова «Ти володієш власним часом», а на реверсі продовження; «Але Час про це знає і хоче звільнитись» монета обпікає долоню, я випускаю її в пісок, блискуче кружальце зразу зникає, вона була призначена мені мабуть тільки для того, щоб встиг прочитати той уламок чужої мудрості я падаю на коліна, з носа капає кров і стікає по тілу солоний піт, таке відчуття ніби мене відвідало щось важливе, поки що заважке для мене, але ж мушу я потім підняти ту суть і сам тоді піднімусь, все зрозумію добре, майже все зрозумію і буду інакше збудованим організмом якщо це тільки ілюзії, я поки не хочу їх позбавлятися, можливо пізніше слово «ілюзія» втратить негативний сенс і зміниться на сонячне світло сірий дощ у моїй душі.

ІЛЮЗІЯ - 09
Відпочиваю не зупиняючись під ці мелодії - метушня звуків, балаканина врізнобій - це jazz, це емоції вагання, несподіваний крок і ось ти поринув такій зібраний захищений але зразу ж втрачаєш ту напускну настороженість, relax and swim in easy waves, не напружує, не навантажує, просто відносить у дивну надреальність, неперервні протяжні звуки, гул машин і шурхотіння бетонних джунглів - хвилювання і заспокоєння видувається з саксу чутливо і несподівано.
Так я в собі зараз, так, це для мене краще за все і здивувати мене легко, бо почуття загострені відкриті і чекають власне вражень незвичайних, хоча дивуватись я надто не буду, світ сумний, але це не значить що постійно однаковий, я знаходжу за рогом затемнене кафе з духмяною кавою і чудовою музикою і завдяки поганому зору обличчя згладжені і приємні, рухають губами, рухають повітрям, хвилюють простір і всі, хто в ролі співрозмовників сьогодні, уважно слухають, кивають головами, лиш я по-доброму гарно самотній і задоволений атмосферою, вибухами тиші на фоні шуму розмов, заглиблений, але не занадто в свої переживання, готовий поділитися з іншими, здається зараз всі люди стають розуміючими, в кожного є своя цікава розповідь, історія життя, немає поблизу брахікефальних приматів з їх набридлою символікою одягу та поведінки, вікна навпроти через дорогу, на другому поверсі акуратного будиночку, світять як маяки в тумані загіпнотизованої реальності, вихоплюють на секунду, але через них навіть швидше повертаєшся назад, де ноги проходять крізь підлогу неглибоко, лише на декілька сантиметрів, а руки нижче ліктя в ілюзорному світлі розпорошуються і зостаються окремими фрагментами, що поєднані лише венами тонкими,  стають все тоншими, розтягуються, голова в цей час знемагає від натовпу ідей, що гудуть, пропонують своє і голова ніби на вулиці напередодні слів, після видінь, медитація допомогає, але тихіше знову стає (асіd-jazz розслабився на декілька хвилин) повертається наростання шумів і різних інтонацій, змінюються і пульсують, регтайм Часу, відчуваю пальцями струни хвилин, струм щипає за язик та соски і поглиблюється сприйняття, хмарне думання і сонячне розмірковування, аромати, запахи кави, рослин, машин, що біжать і біжать за асфальтовий горизонт упевнені пливуть у світлі зустрічних фар, уривки голосів говорять про бажання, розказують про незавершені сни /ретро-кіно/ - і люди відповідають на те, не хочуть робити рух, відкрити двері, ступити за поріг, щось повертає, прохання повернутись, останнє прохання в цю незакінчену хвилину люди діють всупереч принципам, здається слідують атмосфері музики що грає в голові, важливий мікроклімат для нерішучого мозку і тепер вбачаю у всьому прихований сенс, мені легко від того що він мій власний і ледь зрозумілий, згортає до себе місяць променями примхливі хмари, дерева шумлять спинами закриваючи важливі видіння, переінакшують мої перші враження і прагнення, зайняті собою як я собою, збоку коливаються мармеладові ліхтарі і я через желе повітря запалюю передостанню сигарету з якої капає дим, виривається дим, крутиться дим, крутиться і засліплює очі.
Я вже сам і третя ночі, кава має присмак цього дня нерішучого, забовваніли за будинками будинки, траса ріже поля зору (де вже давно не росте нічого, крім звалищ і могил)  я один, вечір, крок за кроком підходжу до своєї останньої значущої фрази «Ніч - примхлива і коротка, я покидаю Час, стаю сплячим і нечутливим до впливів ззовні на мій слух, стаю минулим на сьогодні і вже застарілим для завтра, окремою сутністю серед окремих речей”.


УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
Повернувшись з больових шумів, розтер обличчя долонями, розплющив давненько закриті очі, почав вільно сміятися, в процесі напружуючи групи м’язів, намагався уявити себе доторканим еквівалентно потискам чужих ніжних рук, розслабляв понятійний аппарат і був власне хитрим інтелектом, ментальним вибриком, тепло-холодним, більш не зумовленим зовнішніми причинами, були доленосні випадки, були сонцесяйні сексапільні принцеси, були і все-таки подібного тому, що почалося ніколи не було.
Я розпрощався з любителькою Парижів і ненависницею безробітних, що обзивала мене зайчиком з слонячими вухами, я ще пам’ятаю як хряснули дверцята чужої машини і як мені було гірко, але потім відчув справжнє полегшення немов витяг скалку з-під нігтя, немов кинув колотися( бо це приносить задоволення, одночасно руйнуючи), але ж кохання – все ж таки життєстверджуюче начало, воно тягнеться до сонця і навіть інколи його заміняє, реально стаючи тим, що освітлює твою особистість і мабуть немає нерозділеного кохання, то вже марна пристрасть чи просто туга. Слово “кохання” складається з двох компонентів – умовних “мене” і “тебе”. І тому я зараз піднесений, крильця мої обсмалені відроджуються, я побачив її, незнайомку, боковим зором і все в ній здалося вмить знайомим, більш того рідним, і це відчуття не залишало, підштовхувало, мені хотілося з нею довго розмовляти про все на світі, дивитися в блакитно-сірі очі, майже фізично відчувати, як теплом вона ділиться, як воно переходить у мій заморожений мозок, нажаханий, розгублений. Вся ніби з проміння, схожа на миттєвий фантом; я тебе часто втрачав у минулих життях і так жадав знову віднайти у солодких димах Вітчизни, чи на чужинських холодних землях, маючи твоє фото ніколи не бачив тебе у новому відтворенні, та тепер біль мій притишився, ти знімаєш його своїми уважними ніжними руками, висотуєш його через пори, відкидаєш в недосліджені безодні, де люди бояться скраю стояти, яка ти постійно сліпуча, яка все ж така різна, яка ти…
 Але мені всерівно сумно, бо думаю про те, що ти знову зникнеш за морем за сонцем і як довго ще буду тебе шукати і чи взагалі в цьому тілі ще вдасться відчути твої надзвичайні дотики – шкірою, віями, оголеними нервами, клітинами. Надвиразне Deja vu в усіх моїх снах наяву...                                                   
                                                               
УРИВКИ

Я біг по спинах електро-риб, сковзаючись і підвертаючи ноги, здираючись в кров до ребер, не дивився униз бо прикипів очима до сонця, що втікало і згадував - йшли дощі, як сірі болі вияскравлювали зелень, рахував я секунди що залишилися до знайомства з нею, я зневірився, що буду світлий, ніби в поліетилені жив-стояв мовчки, не проникали до мене ні світло, ні темрява, власний закручений згорблений світ пульсував у моєму черепі, мов постійний хворобливий шум.
Та сліди не хололи, відбитки пальців в метро залишав для тебе і впевнений, ти їх торкалася і знаходила тривогу чи передчуття як мене в той момент, коли я у під'їзді, спершись на стіну писав на вирваних з зошита листках і почув твій голос, звернений не до мене, до іншого, але в той момент ти доторкалася моїх відбитків пальців, в останньому вагоні метро, пізно ввечері, їх не затерли інші руки, ти була втомлена, очі
закривались, я чув слова «Світ гине»- казала ти і саме в ту мить я був з тобою, запахом свого сліду і візерунком на кінчиках пальців-тоді я вперше був з тобою так близько…
Я зняв обмеження, відпустив ціни на цінності, реформувався і нервово сіпався, вчуваючи ілюзорно вимовлені тобою слова - тисячолітнє дежа вю, і в нас це трапилось заіскрилось вперше схилила ти голову на моє плече, я боявся поворухнутись і наше перше знайомство, зоряні промені розбавлені електроосвітленням, ми біля батареї під'їзду гріли руки і пили прямо з пляшки шампанське, сиділи і відчували як снується між нами ниточка, сама з повітря і глибоких розмов, переплітали ноги і все тісніше притискались, через зимовий одяг нам було тепліше і надійніше в хиткому  холодному світі, що живився повсякчас нашими ілюзіями. Наша love storу налічує безліч дивних ночей  на холодних пляжах в дощ біля вогнища, на самому краю гори, біля старезного кладовища майже в центрі міста, але так далеко від його суєти та саме те місце, де ми споглядали вогні далеких будинків, рух машин, поєднані над реальністю, розмовляли про все що хвилює, наближує і справляє на нас вплив- книги, музика, інші люди, природні явища, ніч і день, ми там часто кохалися, прямо на траві, тілами притиснувши землю, відчуваючи її пульс, Mother Еаrth, яка ти маленька,як ти схожа на людину, всередиш гаряча, зверху байдужа, холодна, в шрамах від дощів, посічена, перекопана, в ранах і рубцях. Наші ночі на пустих вулицях, коли всі двері зачинено, світло кафе поодиноких, три години, люди майже всі сплять, забрали їх стіни у клітки бетонні, перелічують чи ніхто не сховався, втік з-під нагляду, вільно дихає… ми зараз вільно дихаємо, щойно перечекавши зливу, у темряві, зайшли в старий страшний будинок, де дивні речі оточували з усіх боків, затхлий запах розбитих мрій, немов люди всі там спилися, розчарувались, не приносять радості в дім, лише горе і в'ялу втому, сни байдужості, сни перед смертю, узагальнюючою масою страху і пустоти. Перестрибуючи маленькі, перепливаючи велику калюжі ми йдемо назустріч ранку і він нас зустрічає на широких плечах горизонту, та знову дощ, бадьорий, ранковий і ми вже в метро, від кінечної до кінечної спимо притулившись, обійнявшись, нам дійсно важко розлучатись надовго, ми тягнемо ті секунди за хвіст, розтягуємо цілий Час, травмуємо Вічність, зношуємо механізми всесвітнього годинника нашу епоху - епоху Овна і Водолія, вогонь сонця, вогонь землі,  дощ на твоїх віях ми мокрі як цуцики. Соw & Сhicken з мультфільму,- бігаємо вибрикуємо як. двоє кошеняток, розмовляємо, сидячи на кухні, вдихаючи аромат кави і дим сигаретний, зближені в згущеному просторі, вривається свіжий вітер, нас підхоплює, крутить під стелею, як два жовтих листочка, несе нас по кімнатах зрозуміло куди - на різнокольорове ложе, комарі з крильцями метеликів, метелики з крилами альбатросів, світлячки в порах стін. Казкова, сутінкова, шурхотіння м'яких лап черкання довгих пухнастих хвостів об ковдру, що звисає до підлоги нас з закритими очима сни  напівсни   спи…на край не лягай йди ближче до мене тут ми подивимось наш багатосерійний сон.
 

УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
…Я тебе бачу знову, ти трохи розгублена ніжність, це ніби фільм і він майже не про нас, читай між рядками і кадрами, жорстокі ігри у невмирущість, ти все знаєш про мене, чи в крайньому разі все дізнаєшся скоро, чи не занадто швидко звільнився від досить важкого каменя, втопивши його у холодній воді спогадів і разом зі спогадами?
  Стій на скляній підлозі, не соромся під поглядами, знизу дивляться дибіли, зверху п’яні небожителі, зірви аплодисменти своїми наступними словами чи діями, я знаю твої достоїнства як свої, я знаю твої недоліки як свої, від цього… коротше, можна заглибитись в хащі позитивних порівнянь, навіщо травмувати вічно зайнятих нетерплячих читачів цієї писанини, все набагато простіше, будинки рухаються куди ми хочемо, люді розтягують посмішку на ширину, яка нам потрібна, земля крутиться і котиться як блакитна більярдна куля, що ніколи не потрапить в лузу, зорі - феєрверк, я можу підняти тебе вище світла чи його відсутності, взагалі вище, щоб там зупинитись на єдину значиму хвилину скромного Часу і продовжити рухатись по мудрому шляху де є наші відображення, просто сидять і п’ють пиво, розмовляючи про якісь незвичайно цікаві речі, наприклад, ті ж самі фільми, про різновиди кохання і його форми, коли воно наче рідке полум’я, сховане у відкритих для впливу ззовні клітинах… Чим замінити те, що відчуваєш і чи потрібно це взагалі? Приниження перед суспільством, пояснювати йому що треба прямо зараз і чому воно таке брехливе і не хоче зрозуміти, в особі його індивідуальностей живе сила нерозуміння, тому що всі розчинились у своїх проблемах, але цього всім мало, треба робити так, щоб інші відчували ті проблеми на своїй спині, як ще один тягар, кого хвилює і хто хоч раз розхвилювався?
  Всі розумні слова “старшого покоління” – проекція власних проблем на твоє розгублене обличчя.
  Великий-великий сніг і густий-густий туман, реальність де все нереальне, де все, або надто просте, або надто складне, тим більше, що ми не претендуємо на свою супер-зверхність і супер-значимість, ми взагалі претендуємо тільки на нашу священну окремість, якою ділитися будемо з ким захочемо і коли захочемо, це все так просто, що аж дух перехоплює, хоча б не  задихнутися від усвідомлення власної досвідченості у всяких таких справах, насправді варіантів безліч, але всі вони суворо охороняються сімейними чи суспільними агентами.
Мимоволі розумієш – все, що бачать очі – брехня, а все нереальне – гарно прихована правда, справжній удар по цікавих пиках, що слідкують за припустимістю твого існування поблизу їх конструктивної більшості
Наче зустріч серед поля програного бою віч-на-віч з кожною кулею, в якій замість пороху горить бажання уцінити тебе як second-hand.
Прогресуюча хвороба надзвичайно потрібних тлумачень прописних істин, які ж це істини? Їх придумали ті, кому вони найбільш потрібні, не скажу кому, бо надто довго перераховувати, від директорів шкіл і президентів країн до двірників і впевнених бомжів, я вишу в павутині, з мене п’ють кров павуки МОРАЛІ.
Крадеться під шкірою хтось без смаку і запаху, світле звірятко покусуючи кінчики свого роздвоєного хвоста жалить безжально, але дуже ввічливо, крадеться під усіма підлогами і всередині усіх стін, стартує як швидкість у чистому вигляді, це ангели-демони випадковостей, ми вже бачили їх раніше при інших обставинах, і вони тоді ще мовчали, ліцензовані вбивці світів, ангели-демони випадковостей, армія долі, бо доля – це ланцюжок випадковостей, вона з нами або проти нас, щось придумує нове для цікавості нашого життя і воно, треба визнати, стає цікавішим від все наростаючої лавини неоднозначних випадків і в кінці ми покидаємо ту гору назавжди, Сізіфи власних турбот, нас придавило тим знаменитим каменем, як комарів, які ще не випили досить крові з інших живих істот.
Штовхни мене з цього даху, а я потягну тебе за собою і ми будемо летіти вниз не дуже довго, не більше двох секунд, але печально, патетично, розмазуючи сльози по щоках гарячих, стримуючи крик і не в змозі закрити його на замок в глибині свого тіла
Чим цей світ такий гарний у секунду фатальну останнього вільного падіння, ось цей сніг прийме нас і ми залишимо відбиток на ньому і трохи менший відбиток у чужих спогадах минулого, так, коли ми летимо у майбутнє з цієї висоти, ми одночасно прямуємо до минулого, де залишимось дивні і неприкаяні, і ще залишиться наш ледь вловимий запах, наші долоні спітніли і ще міцніше тримаються, цікаво, у нас спитала Бйорк: коли ми впадемо на землю, наші очі будуть закриті чи відкриті? Це важливо, тоді хтось зрозуміє, але ще не все так ясно, як хотілося б. Вітер роздуває наш одяг, тріпотить рукавами і біжить навздогін. Дивак! Ми ніколи не зупинимось, бо ти – вітрогонка, а я вітрогін і ми вже дуже далеко.
Стаємо більші, але це миттєве враження, ілюзії розсіюються, та надто пізно, ми – фізичні тіла, які при падінні з великої висоти важко вдаряться, розіб’ються на мільярди клітин-кубиків і кожен з них буде поглинутий цим трохи холодним снігом, а лишиться тільки контур, силует, який вже не зібрати і не треба. Я стаю новим світом і ти стаєш моєю атмосферою, завдяки тобі можна дихати, говорити, діяти, слухати, робити висновки.
Я знаю всі твої недоліки як свої, я знаю всі достоїнства як свої, ми – проект, який все ускладнюється і ускладнюється, недозрілі фрукти на фамільному дереві і чи дозріємо хто зна…
Розкажи щось – я буду слухати, або промовчи і скажи все поглядом, бо я буду намагатися йти далі і віднаходити нові враження, заповняти пустоту, мандруючи по звивинах, давно сліпий і кожної хвилини знову осліплений, дивний як привид, щасливий достатньо, рідко повністю нещасний, в крайньому разі справжній і тому вільний.
P.S. Чуєш, його психована величність Випадок ще має владу і досить сильну, навіть коли я закінчую писати. Добраніч.
P.S.P.S. Все, що кожен з нас думає, або тупо до болю, або це просто ланцюг збочень розуму і над нами стоїть тінь
Тепер стає холодно. Тримай мене за руку. Замкнемо обійми. Тоді стане тепло нам вдвох.


УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
В передвечірні години ми не розлучаємось і світ вже далеко, хоботами хмар чіпляється за начищені лискучі дахи багатоповерхівок, відлітає небо, перетасовується як колода карт, змінюються кольори, палітра тіней-фарб і все в ореолі нашого чуттєвого піднесення.
Сон дауна, намальований на чотирьох стінах, підлозі і стелі, там стилізовані, смішнючі американські солдати, схожі на видовжених колобків, висовують насторожені носи з дрімучих тропічних джунглів, на троні воссідає Господь (сива борода на масці -  блідій і рішучій), і той трон підтримують ангели, мов stealth’и, геометрично правильні, беззвучні, всепроникні, грецькі букви проступають через вульгарні вислови новітньої стіно-графії і на стінах старечі зморшки, сон дибіла, сон відчаю і море запахів та звуків, країна глухих піонерів, що не чують своїх барабанів, рубці і шрами на зболених стінах, і ще математичні рівняння, написані навскоси, по діагоналі, і після знака “=” красується загальнолюдський нуль
Живуть у тріщинах туманні образи і чіткі вирази, живуть, хліб жують, запивають ацетоном, сковують людей та нас вже не мають впливу
На стінах плями від чаю, чорні родимки від погашених сигарет, і карикатури мегазірок, задирки блідих шпалер, в цьому проживає наше кохання зараз, в цю секунду, яка проіснувала ні разу не перервавшись, не зупинившись. Дитячі горшечки, відірвані пагони вазонів, вигнуті дзеркала, сміття Часу, антикваріат, люльки і портсигари, монети, що занадто важкі для наших долонь ( наші кисті повернуті внутрішньою стороною донизу, через них струменить енергія), промені зникають в зіницях портретів і я маю знову час для поцілунків, твої руки повільно мене роздягають, мої займаються тим самим, відкриваючи цілу тебе, в цій кімнаті, заповненій важливими речами для розуміння цінності Часу, його монотонної неповторності.
З оралу в астрал, між зорями… Я віднайду
  Наднадійні шляхи не завершити цей час, що розганяється все сильніше, летить як випущена дужою рукою стріла, цілить в самісіньке серце, між ребра вганяється моїм пристрасним візіям.
Я скрикую, ти така чутлива і щира, біль і насолода схоже поєднуються під шовковим світлом, інь і янь, свічі, багато вогнів у воді, де дзеркальне дно, сотні зламаних променів, тисячі відображень і божевільних тіней.
Я снам довірився, тобі довірився, ти сон? Ти майже сон, я знаю, мої кроки лунають по пустих коридорах Вічності, я бачу твої пальці раняться об розбиті квіти, кров капає на холодну підлогу, на спини риб що рухаються і рухають механізми, які відтворюють в образи цю ситуацію.
Камінням слів, важкими жестами, солоними знаками я знімаю замки з усіх своїх таємниць.
І бачиш, ті дивні крила шурхотять і вкривають цей кришталевий сніг глибокими тінями, вільна пристрасть, ніби зароджена в надрах зір, вихлюпується назовні…
Груди горять твої під ніжними дотиками моїх губ і ноги твої розкриваючись розширюють межі цього світу.
Замислено химерно, сльози твої і стогони насолоди – моя найбільша нагорода, в них теж відображені промені і все що навколо, в тих маленьких таємних сльозах, більше ніч не встигає зробити боляче, підносяться в різнохмар’я запахи трав, птахи промовляють: “світ гине, світ гине…”
Ми це розуміємо, ми знаємо, що це справді так, все дійсно прямує до загибелі, до знищення, ми з відчаєм намагаємось боронитись від тих руйнуючих думок, шукаємо альтернативи, на деякий час нам вдається обманути долю, ми навмисне часто згадуємо початок і тоді не думаємо про кінець.
Гіркі істини – ясні тумани, в цьому переконуєшся, все так важко зрозуміти, цей світ розпізнати, його різнобарвність, холодну значущість його присутності в нашій віддаленій реальності.
Я на твої плечі розплескую руками ніжність, я ніжки вдягаю твої в прозорі тканини дотиків і поцілунків, я володію акціями Часу, згораю сам, тебе забруднюю в свій попіл, рідинний світ майбутніх гарячий, затримує, тепло зберігає, на скільки снів ми віддалилися від інших?
То кроки освітлені
    Здається ми мокрі і пахне вином недопитим в рубінах бокалів…
    Шалені                                                          спокійні
   В тунелях                                                       в коханні
    Містах                                                           у снах
    Кожен з нас має одну карамельку і амулети - закам’янілі мушлі секунд – охороняють нас


УРИВКИ
Я познайомивсь з Білим Братом смерті
Відкрив сміливо із сибіркою конверти
Всі так здивовані можливістю померти
Екстраверти б’ють інтровертів
У бензині риби тонуть
Кашляють але ні слова
Вірус Ебола під гуркіт тамтамів
Завжди з’являється в кінці вистави
Втомились убивати дула пістолетів
Хитаються палуби почуттів
У морі безпорадних днів
В болоті непотрібних слів
На них я втриматись не можу
Без рис обличчя безмежно відданих рабів
Ними вміють керувати
Вибірково убивати
Смерть порушила кордони
Стрибнула в яскраве світло фар
Динамічна нова суперстар
Я в мелодії що мають стіни
( пробиваюсь лізу вперто)
я у стіни що мелодій повні
( пробую їх витягти назовні)
співаю мантри-тантри в сяйві безкінечні
я тримаю ....потойбічний баланс
я тримаю баланс з потойбіччям
тіла людей – голодне полум’я
фантоми населяють міста
ми серед них розгублені
ми серед них самотні
ми серед них....

ІЛЮЗІЯ - 09
В ті часи, коли на землі жили люди, все було зовсім інакше, ще можна інколи знайти їхні сліди у всяких захаращених мотлохом забутих покинутих місцях –то пластикові пляшки з надписом «Акваторія», то порвані штани, одноразові шприци, відірвані подошви і клаптики пожовклих газет.
Вони зникли бо самі цього хотіли починаючи ще з першого багаття неандертальців різали один одного за віру (але ніколи-за правду), писали доноси, випивали літр за один раз, смітили на вулицях, будували авіаносці, дихали курявою з-під спортивних машин, бігали у своїх справах, змилені і відчужені і нарешті просто одного ранку всі зникли, проснувшись одного чудового ранку вони зрозуміли що вже не існують
На їх місці буяють бур'яни, бігають миші перегризаючи бамбукові вудлища, що залишились стояти в кутку, на балконах-порожніх вибитими шибками, багатоповерхівок сплели гнізда крикливі сірі птахи і все потріскалось, занепало, вросло в землю.
Людей злизала язиком величезна галактична корова, лініво змахнула хвостом, відганяючи рої надокучливих метеоритів, і поплелась далі по Чумацькому шляху шукати соковиті суцвіття інших цивілізацій.
Людей не стало…
Я проснувся в суцільній темноті, розплющив очі і зрозумів що їх можна було і не розплющувати - виднокіл залишався стабільно чорновельветовим, світла взагалі не було, навпомацки я йшов по заплутаних тунелях, які весь час перехрещувались, розгалужувались і десь поруч капала вода, пищали невидимі пацючі зграї, штовхаючись біля моїх ніг, наступаючи на моє взуття, я йшов досить довго, зголоднів і втомився, більше не думав і не впадав у відчай, просто прямував у ту широчезну глибочезну темряву, в якийсь момент зірвався, занервував, біг і кричав «Люди! Де ви є?», луна розносила мої слова, впав на коліна, задиханий і перед очима розпливалися кола усіх відтінків чорного кольору мабуть так себе відчувають сліпі, відгороджені від всього світу бар'єром неповноцінності, я шукав руками надію, я холодних стін торкався, мокрий від поту, знову біг, знову падав. потім лежав притулившись щокою до холодної мокрої підлоги, тихо плакав знесилений, уперше відчувши себе вільним від всіх людей і тому по-космічному самотнім, я хотів би зараз побачити будь-кого, навіть свого найлютішого ворога, навіть того, що цілиться в мене з гармати, будь-кого з людськими рисами, коли нікого взагалі немає-це не самотність, це абсолютний відчай і одержимість, підвівши голову насторожився, почув тихий шепіт, однотонне белькотіння і в наступну хвилину бачив блідо-голубе світло, що наближалось, освітлюючи стіни тунелю, повільно, не супроводжуване кроками з  перехопленим подихом я встав і дивився заворожений- іскрами, що зблискували навколо того сяйва, вони з мелодійним – дзень!- дзенькотом опускалися на бетонну підлогу, шипіли в калюжах, гасли, але нові відділялись і злітали уверх, плавно потім опускаючись, ближче і ближче, примружив очі з незвички і зміг розгледіти сіру постать, навколо якої вистрибували, вихилялися, витанцьовували тіні з сірими борідками і гострими ліктями, за декілька кроків це зупинилось і я з жахом усвідомив що то - я сам, тільки дуже старий, з вицвілим волоссям і поморщеною шкірою, високо піднявши руку над головою той «старезний я» тримав сяючу кулю і вона притягувала погляди, там в самому центрі різнокольорові зміючки звивалися ніби'електризовані нерви ніби лічинки.
  Я не міг вимовити ані слова, той прибулець- почав говорити виразно ворушачи губами: „ Тепер ти один і твоє життя буде суцільним стражданням » І хитаючи головою відійшов а я стояв зачарований загіпнотизований цим видінням, проводжав його поглядом, тіло зовсім заніміло, мовби ще щось чекав від нього, немов відчував, що не все ще сказано, але він іде і іде до повороту, віддаляючись і не збирається повернутися тут в моїй руці відчуває- щось з'явилось, якийсь чужорідний предмет, підношу долоню до очей, відкриваю щоб подивитися (а старець вже зникає за поворотом) і в зникаючому світлі бачу клаптик паперу на якому три слова «Варіант твого майбутнього?» Хочеться кричати - «Ні!», хочеться сказати «Ні !», хочеться мовчки думати «Ні !» Та чомусь пульсує в голові припущення, що все це кінофільм, і здається що той «Я» сказав все англійською мовою- “Now you’re alone and your life will be full of suffering”.
Я буду боротися, я маю право боротися щоб померти молодим, я заслужив цього і маю хист безліч резонів помирати, вважаю - людина більше ніж риба, менше ніж комаха і у цій послідовності збожевоління поєднуються, злягаються риби й комахи на фоні гаснучих
світил, тамуючи подих я починаю нові спостереження за народженням світу де все ще відбудеться, де все буде ще складніше і заплутаніше бо на це наклала свої плавники риба-комаха, божество з вищих шарів атмосфери у ніжно-шовковій мантії, згорблена постать прийдешнього, поділена тонкою лінією на верхню і нижню частину, на зелену спину і жовто-сірий живіт, малиновими губами глухі слова промовляючи риба-комаха пливе у просторі, хвостом плавно рухаючи нас на дні спостерігає замулених, запилюжених, безжально мовчить, а у наші голови вкладаються символи жаху перед майбутнім,страх перед страхом, хронічна фобофобія, під столами на кухні і в темних шафах, за дверима на ланцюжку і в темноті парку там плаває риба, там літає комаха - але страх не зможе полонити двох, що знають про свою потрібність один одному страхи вмирають де з'являється кохання, вони згортаються, сохнуть і змикають, вони вже не є способом існування Ми спілкуємось на іншому рівні, практично без слів, інколи жестами допомагаючи, із очей в очі розмову ведемо досягнути стіни пихаті перестануть сходитися і душити, риба-комаха паралізована застигне в ту мить, коли ми відчуємо себе елементами неподільними, що у суміші дають силу і світло, що знаходяться поза критикою, такі правила війни, зможемо так уціліти, переживши найжахливіші речі постійно відновлюючись після проміжних смертей, вдосконалюючись у пізнанні. В ті часи, які ми вибрали, в ті часи, які нас вибрали, в ті часи, коли нас вибрали, уявляти-слухати-думати у варіантах продовжень  шукати свій…

                        

УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
Твої вії ніжні торкаються моїх щік, твої сльози течуть по моїх губах, наша кров солодка, все що було поганого, здається вже дивногірким, думаю тепер це виглядає не більш як неприємний сон, проходить, розвіявся, не спотворює наше кохання, я багато відчуваю, коли ти просто поряд доторкаєшся, коли ти просто поряд, віднесемося, пролетимо, не зупинимося в польоті, ми – разом сильні, ми вдвох утаємничені подарованими навзаєм глиняною корівкою і скляним лебедем - “в твоїх руках він стане теплим”, листи запізнюються разом з осінню, наше літо – вчасне і зорі падаючи в наші груди роблять нас мудрими.


СПОСТЕРЕЖЕННЯ
    ...постріл
...урна в колумбарії
...береже звуки Ер
...попіл спить натхненно попіл
...нас клинить... клин клином
наші слова - цвяхи, що випали з домовини під час ексгумації, на дні могили, яка має сірі крила ангели-демони боятися-жахатися кожного чужого кроку пропоную - мовчать, кричу -мовчать, мовчу - мовчать, забираю Час, але від цього його більше не стає, руки в бруки і муку в муку виваляти, підсмажити електрорибу, рибу-комаху на ймення Точнісіньке Росціус, грибні залпи, пакунки з подарунками, все проноситься в голові, сірі повіки жаху, зручні мішки для очей, надто швидко згорають сигарети, одна за одною, осяюють морок, тріщини ночі, спогади на обличчі давай пограємось в гру, не знаю - цікаву чи ні, ти будеш вгадувати що мені ввижаєтьсч, коли я дивлюсь в твоє плече, мов наскрізь нього бачу видива, тумани і степи, люки вниз ангели-демони кожний чужий крок - постріл в потилицю, камінь в контактну лінзу, кулак з кастетом кожне слово має вбивчу руйнуючу силу, немов вибух, спричинений зіткненням з антиматерією. Ми ж не антиматерія і не тканина, з нас злітає кора, оголюючи наші стовбури, трясемося, зимно в лісі таких же оголених, радіоактивний пил, нема роси на мертвих травах, зона відчуження, зона - відбиток наших кошмарів, невідомість - найгірше, ми в ній повністю як у меду як у сиропі, злітаються на той запах нові страхи, жалять, жалять в незахищені місця, прилипаючи зостаються назавжди помирати разом з нами морок... в глибину століть... страх... в глибину душі..... пірнає фобонавт, зачепився трусами за корчі, і бульки пускає як кіт у мішку, потоплений нявкає на дні надривно, чорний як світ глибокий фобонавт каже «мама» мама каже «сину, де ти?» тіло спливає над ранок під звуки «Supernovа»   «Соntіnеnt», «РадіоРокс»,  довготривало розгортається як мелодія, розвивається як DJ”s музика накульгуючи до вікна, все як раніше, але хі-хі невже все так тупо? хо-хо невже світ застиг? ха-ха невже світ загине? Молекулярні біологи стверджують, що «ні», палеонтологи, длубаючись динозаврячою кісткою в зубах, кажуть що вже самий час, психіатри вняпились у Фрейда, гортають сторінки, де відповідь, де? Війни нам - як  повітря, ця дибільна спрямованість - кожному поодинці ні фіга не треба, всі разом – агресивний моноліт, лоби наші - на виробництво танків, мізки - в солдатську кашу, ліки всім треба від затуманення я сам захмарений затуманений росяний як стеблинка трави.
Я веду себе як дибіл, залишаючись при цьому стеблинкою трави люди всі так - кожен в своїх мареннях, біля своїх фантомів, балансують на одній нозі, роблять втомлену ластівку над величезною прірвою, де далеко внизу розбиваються хвилі сірчанокислотного океану що поглинає нас, покалічених при падінні.

ІЛЮЗІЯ-10
Життя - дозрілий фарс і чекаючи сонця сиджу вночі дивлюсь на ліхтарі, від сигарет йде сизий дим, той, хто був ніким, став зразу нічим, перетворився з живого ніщо у мертве ніщо, збагнув дві головні заповіді фобонавта – І) не ділитися відчуттями з іншими, це знецінює досліди; 2) не думати про свою ненормальність
життя витрушує з кишень копійки, заплутує вени мізерна брудна тварина з чистими чесними, очима. Чи хочеш  бути особистістю? У своєму світі, у тому малахітовому лахмітті живуть, у смітті жалю за минулим, чи ти жалкуєш, за прожитими днями?
Я знаю вісім телефонних номерів, буду телефонувати цілу добу, весь час зриває чи занято, чи автовідповідач скрипучим голосом говорить страшні байдужі слова, поповнюючи мою самотність...
Друзі гинуть, сніг тікає, ріки років у космос линуть задля... за..., нервуючи прийдешність, нервуючись гостро, спиняючи бурі відчаю, я гину на повну хвилину, збираю свої сліди в сіру клітку мозкотуманів, скрикуючи, догмами задовбаний, спльовуючи кров, течуть брови навколо очей, розповзаются  бетонні панелі, стіни глухо гудуть а потім знову мовчать, знаючи головне.
Боже, божечки, ти  такий байдужий хіба не бачиш , як ми всі страждаємо марно, тобі співають алілуя під пожовану фанеру, а ти явний садюга, тебе таким створили люди, схожим на людей, не космічним, не незбагненим, замкнутим у кола свічок, у стіни церков, у руки прохачів фортуни, вони тебе пестять, голублять, чистять черевики, втративши внутрішнє відчуття щастя, залишивши тільки прагнення до нього, що що тобі робити? замаскована сутність, просто смієшся.... фанатичні брати та сестри айно... ай... забираєш більше, менше з того маєш, ще з того маєш? що з того?  Зі всього  того, болем згорнений у ластів'ячі крила я підношусь у важливе, підсмажуюсь на  невидимому вогні, що плавить сережки у вухах і ланцюжки на руках, в той час я завдаю собі фізичного болю щоб перебити біль душевний, хитаюсь тримаючись за перила на сходах і вже не можу робити кроків уверх, але не хочу іти вниз, зупинятися теж неможливо і як вихід тут знайду , літати не вмію, повзати не буду, коли мені руки свої протягнеш, я в них
вчеплюсь як в останній шанс  і  знаю що ти сильна людина і стільки разів мене рятувала в хвилини чорноти і слабкості, чому у людей такі матеріальні тіла, заховані у шкірі, плоті, крові, сутності, не вміємо проникати, просочуватись один крізь одного, залишаємось лише поряд, але й це так багато. З туману ти торкаєшся моєї голови, моїх думок, сама в них завжди присутня бо я цього хочу, дуже, весь час...                                      
Я пригортаю тебе, ми двоє особливо сильні в ті моменти разом відкриті і розніжені, оголені…
У вікнах автобусів повз нас пролітають обличчя, різні - сумні, веселі, задумані  і ми інколи там знаходимось, але самотність у нас на двох і вона не є жорсткою чорною павутиною.
 
  ІЛЮЗІЯ - 11
Римами обвішаний хожу по місту, намагаюсь розгледіти деякі моменти людського спілкування, а вони, а вони сидять собі сумні, п'ють і не п'яніють від своєї дешевої вини, картають себе, без ножа ріжуть, цвяхи під нігті заганяють, шпильки відпускають та переважно все ж таки мовчать як стіни.
Текстами підламаний, загорнувся в просторову вату і відключився від реального плину часу, а коли я не тут, то я завжди з тобою, переживаю все спочатку до краплі, все відбудовую в пам'яті...
Перебираю нові надходження і на цьому грунтуються почуття, пилом припалий до самозабуття, викрикую фрази про солоне життя, афоризми доведені до автоматизму, образи сніжних полів з самотніми слідами, хтось ніби поле життя перейшов, хтось ніби знав що там, десь далеко за горами й морем живуть наші справжні сутності, до них наближаємось, обліплені брудом, помалу вітер його зриває, вода поступово проточна змиває: Ми прийдемо туди  вчасно якраз перед тим   як треба буде повертати назад...


ІЛЮЗІЯ - 12
Коли все падає з рук, коли здається що реальний світ кришиться і повертається своєю чорною засраною спиною коли все не так, або не так як хотілося б, виникають образи знов стаєш піддослідним, частиною експерименту, що в різні моменти Часу змінює свої показники і все це записують у грубезні талмуди, класифікуючи, принижуючи, Божественні Хірурги чи електро-риби клану Росціус, зупиняється політ життя, знов все набуває стриманих рис, просто розбиваються рожеві окуляри, розповзаються білі нитки, якими підшитий цей світ і він гальмує той рух у впевненість, чіпляється ззаду зубами за штани, тягне у спіралевидну трубу розжареної лави, ще крутиться невпинно і штовхає в безодню, невідомо якого кольору, то стереотип що вона чорна, безодні в наші важкі часи найчастіше навпаки різнобарвні і сліпучі, не можеш зосередитися, здається, що то рай, а насправді то суррогат емоцій, що згубно деформує напрямки, впливає, примножуючи страх, вбиваючи кохання, та я знаю що наше кохання помре тільки разом з нами і дійсно, ці слова йдуть з глибин, де мабуть ховається та проклята шалена істина, вона спить в тих людських глибинах, заколисана вогниками світлячків, що живуть на трухлявих деревах минулого і самі по собі є уособленням майбутнього, просто є нашим світлом надії – назавжди промовляючи ці слова я бачу надновий світ, він існує тільки в бажаннях - прологах ідей, несхожий і свавільний, зазвичай заспокоєний, та інколи бунтівний аж занадто, він ще не підійшов до точки, з якої почне самостворюватись і експресивно самовдосконалюватись, в майбутньому, в далекому, все даленіючому майбутньому але зараз ми два тіла різні які хочуть утворити нову форму життя понад світом і понад Всесвітом, розгорнути руками діаманти зір, зустріти за ними ту шалену близьку невідомість і над тим ще не зруйнованим Всесвітом з'являється твоє обличчя, трішки серйозне, невимовно красиве, горять твої очі промінять на мене спокій - попередній етап для виникнення шторму в мені.

ПРОДОВЖЕННЯ



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Откуда приходят на эту запись за последний месяц   1 день 10 дней 30 дней

Нет данных


 



ОБОЗ.ua