NO TIME community

Місце, де не діє час


notimecommunity
Музика часу: She Wants Revenge - Tear Your Apart

Фобонавтика (Продовження. Частина 4)

Звільнити простір – вирвати з бетону і асфальту, діяти як підказує мудрість, як стогне совість, діяти – тихо спати, краяти, не жаліти, все повернеться, винагородиться, покарається, принаймі зорі, все-таки сни, хиткий міст через самотність, незрячу, недооцінену, фатальну, кольору попелу…Тримай міцно вени, затисни в долонях і слухай втягнувшись у скоєне море, химерна мовчанка роздвоєних силуетів падає вниз,… втрачають сліди своє світло і запах, смерть дивиться сон про людей і, раптово прокинувшись, забуває їх імена…

....Сподіваюсь, мене не підіймуть на роги тролейбуси, міська корида,  транспортні петлі на руках і ногах, швидкісні траси як ниті, які засилюються в голки автомобілів, розтягуються ними по світах, асфальтові щупальця Ойкумени і залізні браслети рейок по тілу планети як змії сичать і шиплять, пропагуючи різні способи життя, американський – smilest and like-finest, або наш український – drunkest and weirdest...ми штовхаючись в електричках, напиваючись в ригальнях, весь час думаємо про щасливий день до якого ми нібито йдем, але інколи світлий образ щонайкращого майбутнього знову потопає в п'яному угарі при горизонтальному положенні тіла, що не в'яже лика, а вранці розуміння того, що життя - це п'яний сон, а смерть - важке похмілля, і реальне розуміння того, що все було штучно викликане «вогненою водою», життя було викликане випадковим попаданням сперматозоїда в яйцеклітину і чим секс - не п'янка рідина, ушкоджені діти народжуються від насилля і байдужості, так вони і вмирають, забираючи всі свої емоції, загортають їх в землю з усім лихом, стогне земля, але що це я збиваюсь на манівці, забуваючи про головне
програти життя як війну, у пошуках боєприпасів провести все своє загальночасове існування
сто снів в одну хвилину
сто дивних хвилин в одному сні
Я бачу надновий світ і хочу щоб ти це також бачила, сповнилась видіннями майбутнього, затрималась на мить світлою плямою напівтіні на срібній стіні, перетворилась, заглибилась і відчула нашу дивовижну єдність.


УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
Під шепіт вогню тремтіння розгублене на твоїх устах , схоже на те, що закінчується світ, фантазії і фантазми, попіл падає на підлогу, крихкі його уламки розбігаються швидко-швидко, їх підхоплює вихор, ти кажеш: «Схоже на т0е, що закінчується світ» і плавно заводиш руку за голову, немов щоб потягнутися, сприймаєш це так просто і говориш все так просто, серед стін, серед суперечностей, серед тих, хто завжди шукає причину, а знайшовши, шукає причину причин, вишукане світло, в зіницях відтане світовий холод, повільно знімаються кадри нашого життя, знімається одяг, клацають секунди як слайди в проекторі, ти мовчиш і роздумуєш над запитанням, чому так? Ти замислена, ти будеш сьогодні спати на підлозі серед розкиданих подушок і м'яких іграшок, поряд стоятиме недопита філіжанка кави і коли будеш неспокійно крутитися уві сні, шепотіти якісь слова з закритими очима, зачепиш її, вона перекинеться і виллється, створить знак, на який я, сидячи поряд, буду довго дивитися
Оголена звабно, така невідома, тихенько стогнеш, занурена в сни, там хтось переслідує? Когось доганяєш? Хотів би бути там, в твоїх коротких видіннях. Ти кажеш: «Схоже на те, що закінчується світ», я не знаю чому ти так говориш, я не знаю чому ти так думаєш, мене не лякають твої слова, я розумію, намагаюсь зрозуміти, пробую намагатись зрозуміти – це так важко стосовно твоїх останніх слів.                         
Ти засинаєш, я біля ранку, біля тебе сиджу, дивлюся на кришталеві вази і рослини, на калюжку кави на підлозі, на твоє мирне, спокійне обличчя, у всьому бурштинове світло, почуттєвий оксамит.
Я думаю про ті слова, якими стараємось дні починати, згадую минуле, мрію про майбутнє, твою руку ослаблену тримаю.
Ти вмираєш? Дихання спокійне я відчуваю... ти просто блукаєш у сновидіннях..


УРИВКИ...
«...живемо як нетривкі тіні у власному соку, відображення відображень, щасливий недовго, рідко повністю нещасних, відбитки миттєвостей які зустрічаються на кожному кроці і при кожному подиху, хмарки пару схожі на наші силуети і це сонце, бачиш, ми одночасно тут і там, на краю тої гарячої зорі сидимо звісивши ноги, задоволені, виправдані і трохи голодні, а коли вечір приходить веселий як анекдот, добрий як дід, ніжний як сон і подушка під головою твоєю, я чекаю вже тебе, загортаю в рушник всю, несу як маленьку дитину у ванну і ми як риби почуваємось у воді, у тебе такі смішні плавники! З відкритими очима збираємо перлини на дні серед коралів, що тягнуться до нас, морські зірки такі ж як і на небі, ми знову розбудили старого кашалота, бачиш, він невдоволено блимає очима, не сердіться, то було ненавмисне, ми більше не будемо галасувати, на хвилях на весь зріст стоїмо і бачимо далекий далекий вогник в темряві, що закриває той хиткий горизонт, океан – колиска людства, це підтвердили академіки і продавщиці морозива, ми повертаємось, схожі на португальські кораблики скоріше внутрішньо ніж зовнішньо, і твої тепер коси - м'які водорості, пахнуть коханням і солоною водою і обличчя сяє так приємно, незвично, ти змінюєшся і ти класна.
Вигнати цю надокучливу втому, все насправді, кожен день повторюється вперше і ми бігаємо по стелі, заважаючи сусідам, танцюємо вальс на перилах балкону, п'ємо чай і розгадуємо дитячі загадки, граємо шахами в шашки, співаємо пташиними голосами, ремонтуємо телевізор, багато зайвих деталей, але нічого, це дрібниці, він і так чудово показує відображення наших серйозних губ, ми знаходимо під диваном найбільшого таргана і нагороджуємо його почесним орденом за те, що він просто є такий і піднімає нам настрій, коли ворушить рудими вусами, ха-ха, ні, це неможливо витримати, ви чули коли небудь вираз «мартовский таракан», це мабуть якраз він, в очах вогонь, кожна лапка – гора м'язів, але що це я про нього...
Нам врешті-решт гарно вдвох, хоча у вікнах вже темно і там ходять кіллери, пританцьовуючи і хукаючи на задубілі пальці, замерзли як цуцики, хочеться додому, до жінки і дітей, гарячого чаю найбільшу чашку, а клієнта все нема і нема, а ще там дерева жестами спілкуються, а коти з якими я вчора познайомився (їх було рівно дев'ять) під твоїми вікнами пишуть на снігу слідами «Доброго ранку, кохана.» і коли ти прокинешся і вийдеш на балкон, прочитаєш, я думаю тобі буде приємно, я впевнений у цьому, нам фантазії завжди вистачало, стрибки у ванну з трампліна закінчуються тим, що я тебе ловлю на руки і ми хвилююче близько, швидко віддаляємось від землі, ми - корпорація супер-активності, безперервне чудо дії, ніжні і красиві створіння, тепер схожі на щось дивне і безкінечне, як стрічка Мебіуса, клубок, який розмотається тільки під дією вранішнього проміння.
В темряві все зовсім інакше, нереальні наші постаті і слова, в темряві всі тіні – свідки мовчазні, плачуть і сміються, граючись у сни, твої руки ніжні наче піна огортають втомою і щастям, так не просто - не ховати погляд і дивитися у вічі тихій ночі, в темряві кудись спішить годинник, скороти цей Час хоч на хвилину і згорить вся сива Вічність вмить; твої руки ніби теплі водоспади, вони навкруг і завжди поряд, оболонка кохання, а над ранок випаде роса на щоки і тіла складуть магічні знаки, визвуть з небуття володаря всіх страхів, та ми не хочемо повірити в можливість повернення у сліпоту звичайного життя і наша впевненість підійме сонце над землею, у когось є заперечення? Залиште їх при собі, а ми залишимось окремо і будемо довго дивитися один одному в очі, близько-близько, глибоко-глибоко, глибше ніж можна сказати словами нашої мови...»

ІЛЮЗІЯ -13
Коли пишеш про час відчуваєш його лише як інтервали між буквами та рядками, короткі заповнені думками і образами. Він невловимий і хвилюючий особливо коли з нього зверху капає музика... коли він плавний і потужний у своїй рвучкості чи монотонності. Перебір його струн створює особливу оболонку навколо. Відчуваєш себе захищеним і справжнім. Не хочеться вдавати з себе демонстративного монстра. Він десь далеко в глибині, якщо взагалі є. Злітають маски від пориву вітру, між листям відбувається кохання поки воно падає кружляючи на вогку землю. Яскрава зелень, ніби піна, в ній життя нев’януче і неприховане. На все те дивлять зірки вдень, через блакитний дах нашого світу. В цьому весь той хвилюючий тривожний момент еврики на мить, пізнання і захоплення, захоплення пізнанням. Він повільний... він мелодія незавершена як завжди залишає можливість продовження. Хиткий мій світ у ритмічному становленні незалежних структур і конструкцій, сталь і скло, ліани обвивають захаращені журнальні столики, під ними водяться терміти і по коридорах бігають і літають птахи та тварини. Зійшлися два рукава часу і простору, сплелися два черви їх тіло це мозок, немає органів, є відчуття струсу і сходження енергій. Красива музика їх зволожує примушує дихати швидше і стогнати гучніше. Кохання музики і поезії, це ми с тобою, творимо зовсім звільнившись від тіл, зовсім забувши дощ і спеку які приходять по черзі нас занепокоїти, чи варто згадувати що то не має ніякого впливу на наш шепіт і нашу хвилюючу близькість Немає впливу те що не є нами


ІЛЮЗІЯ - 14
Відносно видно, вичерпуються краєвиди, сіріють і я вже не серед них, по ту сторону візій, готовий до фундаментальних ревізій, візир з далекого, занесеного пісками султанату, де на вежах полощуться вицвілі прапори мої затемнені руки намагаються охопити тебе разом з листям на якому лежиш, разом з землею, всю планету на яку ти впала, знеможена від почуттів, я посміхаюсь і серйозно вдивляюсь в твої глибочезні сіро-блакитні очі, намагаюсь передати їм свою карість, кистями розширюю зібгані краєвиди, вільно сподіваюсь чутливо чекаю як твої губи розкриються і ти шепотітимеш свої радості і нещастя, я буду їх сприймати як власні бо маю де тебе одну незавершену справу і головне - ніколи не хочу її завершувати схвильовані дерева шукають краплі з цього висохлого неба, схожого на шматок задавненого хліба, підіймаєш руки така небесна і така вразлива, здається злетиш уверх поцілувати те небо, простори, замкнути в обійми цілий світ, сонячна дівчинка, інколи здається що ти інопланетянка, так багато в тобі дивного, притягуючого ти моє бажання жити, створена з зоряної матерії, я просинаюсь від твого голосу і променів які линуть від тебе, освітлюють мої темні сторони, витягують мене з безодні, роблять життєдіяльним зберігаю твої поцілунки, тому що вони всі різні, ніколи не повторюються, коли я з тобою - це час де я щасливий, тепло і світло, багато почуттів, багато думаю і сподіваюсь говорячи так часто що тебе кохаю, мені здається зовсім не роблю банальним це почуття в собі, все завжди по-новому, навіть якщо ти в цьому сумніваєшся я вірю - ти в мені, я вірю - нас багато чекає всього, ми зрушимо ті задушливі стіни разом, ми зробимо так, як нам підказують ритмічні поштовхи в наших серцях і наш маленький досвід.

УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
ти знаєш, мені з тобою гарно як ніколи ні з ким не було, я щось таке, ніби скеля мудра і яка ще хоче бути потрібною, а ти пластична, невагома і миттєва ніби вітер, свіжий подих природи, урбанізований лише трохи зверху, а в душі дивна суперечливість, суміш легких висновків з важкими, інколи, словами, ти біля мене, дихання твоє збуджує і що б ще я міг тепер хотіти…
Над крилами моїми небо непорушне захололо, але це ж останній день цієї чорної зими і потім все буде не так як під час «раніше», тому що піді мною плавно пливуть вогні наших напівстворених цивілізацій, де всі такі різні, всі такі чудні, бо втомлені цим «сьогодні», переповненим почуттями, різноманітними власними і тими, що з'явилися  завдяки сприйняттю чужих.
  Те, що я кажу сьогодні і вважаю це остаточним висновком, моментом істини, насправді може бути зовсім неправильно стосовно «завтра», власне, завтра можна тим самим шляхом розумових пошуків прийти до інших, зовсім протилежних висновків, які знову ж таки будуть повністю справедливими, хоча й вступають в конфлікт з вчорашнім «сьогодні» і його підсумками. Тому людина - істота дуже непостійна і ця непостійність є поштовхом, двигуном натхнення, творчості, я кажу -  «я люблю тебе» і в цей момент я дійсно люблю тебе більш за все на цьому хиткому світі, але як буде завтра? Почуття міняються як кадри кінофільму, почуття невловимі зникають, постають оновленими, але зараз в моїх очах ти побачиш лише себе, бо мало хто був для мене таким рідним у моєму житті - зроби крок у мою невагомість і вона миттєво стане нашою, бліде світло розмите і в ньому подвоєні тіні розбавляють собі напої консервованими сльозами зрубаних дерев і все значно ближче і простіше коли не відчуваєш реальності за спиною, це найкраще відчуття, найлегша подорож у сяючий дощ в день урочистого переходу, коли на наші крила падають тихі краплі води і ми забруднені зорями і поглядами очищуємося повільно з усіх сторін, такі еластичні наші кістки, вигинаємось і сплітаємось, ми вже чистий інтелект, що з'єднався і в той момент зникає більшість, зникає меншість, залишається лише транскрипція слова «залишається» і більше нічого, але то не пустота бездонна, то пульсуюча приємність, слова - безбарвні символи того, що важко взагалі зрозуміти, а все таки як кричить вогонь, коли вода сміється, аж булькає із тих гордих руїн всередині самого себе, щось постає таке незрозуміле, але видно і чути що то в крайньому разі справжня будова ,твоя особистість, там стіни не давлять, бо вони органічно твоє «умовне» тіло, а дослідження фоборитмів ВСЕСТРАХУ давно позаду і не мають великого значення для мене, для тебе, для нас двох, бо світ вже сприймається через призму двох особистостей, я не хочу казати банальностей, якщо я буду інколи згадувати щось таке, повірте, це для того, щоб було зрозуміліше, дійсно важко писати про те, що відчуваєш, це поняття не зміряти і не порівняти.
Я тебе хочу і мені тебе ніколи не буде багато... Я просто споглядаю, як ти слухаєш мене, я довго слухаю тебе, розумієш, це головне, тому будь поряд, будь зі мною, будь мною, внутрішній голос – хор клітин, які палять сміття, а виходить червоний дим в променях живий, в руках надто своєвільний, а взагалі схожий на мене, у замкнутому просторі всередині будь-якої герметичної камери знаходить якийсь щонайвужчий вихід, щілину в стінах, тріщину в світах, проріз у людях, промінчик по якому можна втекти і зрозуміти про те…


УРИВКИ 3 ЩОДЕННИКА ЕР
...краще бути мертвим і смішним, ніж живим і нікому не цікавим.  Краще робити речі, в момент завершення забуваючи їх сенс і призначення – тоді не так важко згадувати помилки. Краще ніж будь-що є стогін ніжний серед тіней стін, напівзаплющених вікон, твоїх надзвичайних рук і промовистих ніг. Думаю про те, як завершиться все, як почнеться нове ВСЕ і тоді буде видно , але вже зараз розумію що не можу без тебе більше одного дня і повір - тоді все починає валитися з рук, я ніби клубок наелектризованих нервів, який сприймає навколишніх все гостріше і гостріше, ні, не агресивно , але якось по-іншому ніж завжди, рішуче і з добрими намірами, дивина та й годі, вишу на телефоні, наче ще одна слухавка паралельна, дослухаюсь до твоїх слів і ніби весь час бачу як ти ходиш по квартирі і займаєшся власними справами, зв’язана зі мною телефонною пуповиною, аж трохи страшно, як ми з тобою довели себе до такого щемкого стану всеохоплюючого, ніколи не знав що так може бути, наші слова стикаються переплітаються, виходить мовна каша яку я їм з твоїх губ жадібно, ти - з моїх, цілую твій образ, створений голосом, ніби гаряча лінія, два маніяка, ми готові вчепитися один в одного і повільно розм'якшуватися до стану поки не зіллємось, поки не перестанемо бути елементами соціуму, а будемо простими людьми-тваринами, які кохаються аж повітря терпне і стіни пливуть у очах.
Коли ти кажеш напівсонним голосом, «як добре що ти поряд», хочеться знайти тобі декілька варіантів особистого щастя, декілька безмежних світів, загорнути їх  привабливо і звабливо, подарувати як перший сніг на теплих долонях.
 Шелестять плащами тіні, сахаються вогників одурманюючих свічок і ти знову пригортаєшся близько і легко, це саме ті хвилини коли не хочеться думати взагалі, розтворитися як сіль у воді і бути солонуватою водою нам разом, змащуючи один одного соками тіл і з цього народжується якась особлива атмосфера, ми в ній - основні об'єкти, танемо і  одночасно нас заколисує цокання в настінному контейнері з Часом...
Такі ми напівдорослі, такі смішні і смішливі, серйозні або надто серйозні, всякі у всяких випадках життя і здається що особливі і красиві.


ІЛЮЗІЯ -15
 Той голос має таку силу тривожити захоплювати, він стає моїм продовженням і моїм завершенням серце стискується коли Kari Rueslatten на норвезькій мові ставить мене під знаком питання, я така невеличка крапка під вигнутою згорбленою лінією. “Hor Min Sang” і ніжні доторки глибоких звуків до мого, до самого центру, де беруть початок всі промені емоцій, вони концентруються, фокусуються всередині, набираються чутливої сили аж руки здригаються самі по собі, я проникаюся і проникаю, доторкаюсь до надреальності верхівок високих дерев, туди відлітають мелодії -  висвітленими тінями, кульками, запахами прозорими, і там звуки заплітаються як дні і ночі, доторкаються мов губи, народжують ту наповнюючу субстанцію, сплески в берегах, поза стінами нема життя,  все тут у звуках і подихах, хай буде так, світло гримить, з'являючись як миттєвий ваговоз, відвалює каміння з повік, примушує стрепенутися, струсити руки тіней, стерти плями темряви з тіла та  очей,  я бігаю навколо себе, отже я існую завжди в різних місцях глибоко закопаний в землю, пришвидчуюсь, тим самим розганяючи цю планету весь час хочеться бігти проти, на іншу сторону, за сонце і місяць, в молочнобілий космос, ретельно вишмарувати зкокаїнені нутрощі і запалені слизові оболонки, пригоршнями чистих зір вмитися, розрідженим газом напитися мисливцем розігнатися В натовп позіхаючих галактик, зрізати одним замахом все що накипіло в тому вселенському котлі за мільярдоліття, амеби плачуть від того щиросердого альтруїзму, мавпи скачуть на трицератопсах, заганяючи людей у вовчі ями, змішана еволюція в моїй хворій голові, нудить, бродить, проситься нагору я знаю, змінююсь… І більше всіх до нього ти причетна, дівчинка з тривогою у очах і непевністю в рухах, світла постать у цьому довжелезному вогкому тунелі крізь людські сльози, їхню ж підлість, їхні
спалахи ненависті 53330594501051 я зараз думаю цифрами стою на перилах ескалатору що їде вниз, черкаю пальцями об стелю а всі внизу спокійнісінько на східцях здивовані, чому я там стою, сам не знаю, мабуть через те, що думаю цифрами, символами, міряю відстані між тролейбусними зупинками  парсеками і дивуюсь бо не виходять цілі числа, хоч сядь та тихо-тихо плач на тротуарному бордюрі хай машини на пальці наступають, вгинаючи нігті у підошви взуття...

Як у орла потім виросте пір'ячко і ширятиму над горами, вись підкоривши, бути орлом з людським обличчям і проблемами, з біса дужим птахом з налиплою на боках нафтою жалюгідним царем в індустріальному екзилі кроки між містами стають коротші, скоро це кроки в межах розстеленої газети, ніби топтання на місці, стагнація, гнила плоть, створює все по “образу і подобі” і наділяє життям.


СПОСТЕРЕЖЕННЯ
...свято споріднених, день починається не встигнувши закінчитись, вивітритись з наших тіл, сни як плавучі крижини, напружує повна відсутність стуку в уявні двері, все - нуль, німби поділені, старі камені в нирках - дольмени і менгіри працьовитих предків, старі камені і там живуть змії, отрута не діє, холодний крижаний спокій снів, шепіт самотності, все знає кобра в білому халаті з стетоскопом, яка слухає в шпарину кожен звучок, а на балконах сидять сплячі красуні і не чують серенади відбійних молотків, що довбають дороги наших роздумів - а все таки інколи страшно, коли довго дивишся у прірву, що закликає всіх зробитися сліпучо-яскравими болідами і хутко падати униз.
Молоко моїх днів випили чорні коти ночей, коли на їхніх спинах пишу рядки, то люди замахуються кастетами, стріляють підтяжками, снайпери всліпу накривають випадкові квадрати мозку, руйнуючи, підриваючи асфальт носаками своїх черевиків, я чіпляюсь за кишені перехожих, обриваю їх бюджет та разом з носовичками лечу вниз у напіввідкриті зіниці каналізаційних люків, а там знову немає дна, в житті насправді немає дна, ти ніколи не долетиш до кінця, просто в один момент заснеш і будеш летіти вже мертвий... і будеш летіти пустий…
  Смачного, хай тобі смакує довше, коли ти вже практично загинув і ти згасаючий промінь в позажиттєвих чужинецьких просторах, але зважаючи на те, що я безстороння необ'єктивна реальність, всім повинно бути легко і невимушене і ще трохи спокійно, не треба за мене хвилюватися, хоча що я кажу, ніхто й так не хвилюється і це насправді соol great good et cetera. Всі хочуть більше ніж вчора, всі хочуть падати лише вгору, легко приземлитися в пухнасті подушки сатисфакції
Хто хоче знати що буде завтра? хто хоче мріяти марно і бути ций задоволеним? Хтось ще спробує бути вільним і стильним? хоча б просто трохи вільним, це все звучить як нав'язлива ідея, старечі зморшки маразму на юному обличчі, але навряд чи те, що я сказав раніше, зв'язане з майбутнім і тепер, коли я маю зламаний ключ від інфікованих дверей і ще не знаю, що могло б бути за ними, я справджуюсь як чиясь надія поступово, трохи справджуюсь як власна надія, але все таки, все таки...

ІЛЮЗІЯ - 16
Холодіючі промені, наді мною підіймається мереживний дим, важко ні з ким в цей час не розмовляти, важко, погляди ламаються об скло, відбиваються презирливим світом, гуртуються всі, хто незайнятий проти всіх, хто незайманий, дивно доторкатися до холодних променів, гасяться і скриплять як пісок у долонях стиснутих, якщо ти думаєш що це про внутрішній стан - то ти де в чому правий, але й де в чому помиляєшся, хоча б у тому, що «уявне» важко співвіднести саме з цим словом «уявне», протиставити «реальному», тому що це щось особливе і треба застосувати неологізм для опису цього явища (чи уявища).
Я нанизую хвилини на гостру шпильку, сумую, кудись поспішаю, б'ю ненароком посуд з рук випускаю, курю, а на справді чекаю її дзвінка більш за все на світі
стронцій падає невидимим снігом, люди розлітаються прахом по вітру, я надто затримався, а потім поспішив, побіг, зупинився, зрозумівши що все це марнота марнот, потім дізнався про себе невдячно дивні рядки, через які дивиться розгубленість і порожніми стають погляди, холоднішими промені.
Моє тіло засипали землею, стукали грудки по домовині, знов не послухали коли просив спалити - похоронили, я моторошно увірвався, завісу зірвавши, там бачив комплексну дезинфекцію життєвих сигналів, розпанаханий навскоси аж ребра повискакували і тепер ніби багато широко розведених рук у мене, з серцем на видноті і легенями чорними, брудними як підошви, я зустрічаю те, що потім проведе мене в той час йтиме сильний дощ, гротескні острови, в той час квіти будуть мокрі і сумні, в той час повіки зімкнуться міцно, хором заспівають ластівки, крижані Боги відкриють чорні ящики мого потопленого мозку, катастрофу ще раз прокрутивши на відео, посмакувавши подробиці, позолотивши назву фільму, викинуть в архів на довічне зберігання, «я був і мені часто було  хороше» - автоепітафія, той чорний дим завісив все навіки, голова покрилась крижаними пластинами, тіло заніміло і навіть після смерті я чекаю твого дзвінка…


СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Формотоки п’ють тепле небо перед сном, вони кволо проектуються на гілки, мерехтять на заході, рухаються ніби в  коралових рифах, гармонійно і рвучко.
Формотокам вже мільярд. Ціла вічність.Вони живуть поміж пурпурових западин світла, передбачливі сумирні, люблять грітись в диму нічних багать єдине чим приваблюють їх люди - саме це. Все інше лиш залишає насуплювати брови.
При появі незнайомців формотоки стискуються, намагаються обійти їх по направленій до зеніту дузі, та врешті бере верх цікавість.
Вони не вміють з’являтись в будь які моменти континууму, їм потрібна рука, яка їх приведе на місце зустрічі, пробій Часу і простору – але так трапляється часто.
Я знаю одну місцину де можна поласувати підземним струмом
Він діє вибірково але тепер я знаю що не буду виключенням, я буду весь час увімкненим відкидатиму тваринний страх яким віє з цього багатоповерхового Вавілону ним керує секта вівісекторів вони колекціонують здивовані посмертні маски
Вони знають куди вдарити собаку Павлова щоб вона заговорила вони знають яку натиснути кнопку щоб всі впали на коліна вони нас вивчають вони вивчають мене особисто
Я експеримент
Я не хочу бути піддослідним я понудьгую і покину
Я хочу вирватись і бути у власному розпорядженні але зараз хтось дивиться моїми очима хтось порпається в моїх думках
Формотоки мене здивували особливо їх впевнені фрази про моє рабство я навіть не міг уявити, що не належу собі в повному розумінні цього слова. Формотоки – прозорі трохи окреслені світлим контуром схожі на розм’якшені шибки вікон. Їх слова я сприймаю ніби мені їх сказали прямо в мозок минаючи вуха
формотоки не хочуть заважати людям битись до крові а після цього молитись, але не могли пройти мимо мене дивлячись як я розпорошуюсь гину привалений страхом і стінами плутаюсь в піфагорових штанях не знаючи як відноситись до енштейнових відносностей
формотоки раді вказати на кричущі помилки моєї підтопленої надпотужними емоціями свідомості. Вони трохи вміють передбачити сухо кидають факти на стіл
Ти сам собі чужий ти падаєш нижче ніж уявляєш
Я їм починаю вірити мабуть вони праві
Ти збільшуєш ризик, бо ходиш по колу
Я мовчки киваю
Ти не розумієш
Я згоден бо це свята правда
…і не зрозумієш
я хочу
можливо в останній момент
байдуже
Формотоки кажуть до речі тобі не заважає цей металевий предмет під шкірою
Який предмет?
Під лопаткою вживлений в кістку
Раніше не заважав тепер заважає
Витягти треба - кажуть формотоки подвоюючись в просторі
Це боляче?
Що таке біль?
Вибачте забув, що не треба згадувати невідомі поняття. Так, витягти
Хрускіт кісток я скрикую надто голосно тьмяніє світ, біль відправляє читати сторінки навіяних снів

УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР
Під нашим небом. Сутінки напливають на наші постаті, ніби виточені з каменю витончені скульптури  під назвою «Ти і Я» та ще плюс такий сіро-синій горизонт за ламаної лінією хвойних велетів віддалених, які дихають розмірено прямо в лазурове небо заснули в місті, а проснулись в полі, воно, те метушливе місто, побігло далі в невідкладних справах, показавши нам свою сіру спину довго лежали в теплій лоскітливій траві, наповняючись запахом степу, дихали волошками, ромашками, червоними маками, слухали арії різної комашні та басовите гудіння серйозних заклопотаних жуків, поглядами торкаючись до літнього світло-синього неба, пливучи за хмарами, легенькі тіла, яким так світло і хороше той час згадувати свої успіхи та помилки, зовсім не картаючи себе за те, що вже здійснилося відбулося, бо Час мчить в одну сторону і повертати його було б просто не так цікаво як переживати все необоротньо, всі ті події і випадки що нам зустрічаються поки ми живемо я знаю тепер: наші почуття - це щось особливе, хоча б тому, що з'явилась між нами якась незвична незнана досі легкість - в словах, рухах, судженнях, звичайно у нас вистачає недоліків, але я хочу сказати, що мені твої недоліки подобаються навіть більше ніж достоїнства, по-моєму це свідчить про багато речей, тому я кохаю тебе саме такою, якою ти є - разом з усіма вадами, примхами і примочками над нами хотів збиратися срібен дощик, наші посмішки, наші слова вивели його з рівноваги, тому він розсердився, забрав буркотливий грім, відійшов далі, за той спокійний прохолодний ліс, там вилився людям на руки, розуміюча стихія вітролови ховаються в переплутаних гілках лісу, який шепоче давні, як цей світ, легенди -  мені і тобі, вітри борсаються в сітях, не в змозі порушити той мудрий спокій зелених дерев хочеш...я проведу тебе в таємничі хащі, може там ще є дикі звірі і сьогодні, я впевнений, вони - наші друзі, там раз на рік, на Купала, цвіте папороть і біля мерехтливої лісової річки збираються лісовики, мавки, інші казкові створіння, святкувати ніч кохання і свободи... хочеш?
над усе я буду пильнувати за шурхотінням м'яких лап , що йдуть за нами весь час, то кудлаті волохаті страхи дитинства, сопуть за спиною, полюють, скрадаються, хочуть нас налякати та ми, мабуть, як це не страшно, вже зовсім дорослі і тому в нас з'явилось право робити заборонені речі і мало того - забороняти щось іншим, так, ми вже не діти, тому втратили набагато більше ніж отримали взамін, але ніколи з цим не погодимося, казки на газети, сни на телепередачі поміняли, поцілунки мами на гарячі губи коханих і хіба хтось з нас знає що краще?
Нас тоді обіймає світла печаль, це так часто трапляється, коли в якусь невловиму мить світ стає прекрасним і світлим, дивним вираженням наших емоцій, стає таким бо в ту хвилину ми його бачимо таким, просто іншим, просто схвильованим і невирішеним, ніби на самому його початку, хочеш зануритися в кохання? Руки торкаються так, що ніжніше бути не може, лагідні продовження наших тіл, волосся сяє яскраво, саме світиться, а не відбиває світло хочеш заглибитись? я чекаю коли ти скажеш «так», я знаю що наступна хвилина буде заповнена твоїм шепотінням, я знаю що з того починаються вогненні кола і красива музика, відчуваю як змішуються запахи наших тіл, дійсно відчуваю все відкрито, на повну безмежність Під нашим небом сутінки пливуть, дві дивні істоти ми замкнули коло поряд з обрієм...

 УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
Мені повільно здається що я зв'язаний з кожним предметом цього світу невидимими ниточками, інколи - нерозривними тенетами, і це не залежність маріонетки від лялькара, ми одночасно і дуже часто сіпаємось, примушуєм рухатись один одного, такі заклопотані власними справами коли починаю думати про ці зв'язки, розширюється отвір над головою і та сама в'язниця (з кам'яних потрісканих блоків) розширюється, мені дають поїсти, гіркий соус самотності робить смак незвичним, але я не можу сказати що неприємним.
Мій Ельсінор поглиблюється в усіх напрямах, роздуте королівство співставлень і емоцій, нагороджую сам себе орденом Гамлета (який був в свою чергу теж одного разу нагороджений самим собою, вірніше присвоєний сам собі), на площі Гамлета (від якої відходять вулиця Гамлета і провулок Гамлетського Гамсомолу) в Гамлетському районі міста Гамлетграда, я ставлю собі прижиттєвий мавзолей на якому величезними неоновими літерами написане це ніжноголосе горло-носове ім'я - ГАМЛЕТ, сповнене чарівної милозвучності, сріблястодзвінкої вишуканості, я хіпповий Гамлет комп'ютерних часів, в затертих джинсах, з хворими очима, і приховано оптимістичними поглядами на світ, егоцентризм моїх суджень хай нікого не хвилює, тим більше не лякає, хай ніхто не думає про мене всерйоз (хоча навіть цього досягти дуже важко). Сходи ведуть в дві сторони, над конопляними полями крячуть приторможені ворони, а ріки течуть у Вічність, спливає вона тим сміттям і нафтовими плямами і стає незвичайною пошкодженою сутністю, завойована шляхом презирливих жестів.
І в ті моменти коли вже її не бачиш, коли опускається часова перегородка, вже ніхто не перешкоджає вити в мікрофон свої хриплі прозріння і одкровення, виливати з великої цистерни великою ложкою лайно на всі нерозуміючі голови, а так, звичайно, легше, я сам правий і ніхто більше, бо інакше, як все це било б по мізкам - втрачення власної
поетичності, монументальної героїчності, збагатитися хвилинами хочеться, ще хочеться бути демонстративно стриманим, все що пливе на тебе, потім поряд, потім за, і далі, далі - то секунди, краплі крові Часу, обтікають тіло і на енергетичному рівні деформують ауру, але все ж залишаються позаду, залишаються? Чому ж їх так боятися, чекати, зеленіти при появі, червоніти при дотиках, біліти, зрозумівши -  те, що сталося не повернеш, так чому ж? Нові виходи, кращі напрямки, отвори в серйозних стінах, нові зорі на низькому небі. Хіба це повинно засмучувати?
Я власна біла тінь, а можливо мене чотири, як під світлом прожекторів на футбольному полі, цього ніхто просто так не побачить, до мене самого це рідко приходить і в своїй середньовічній одежі, в довгому чорному плащі з відкинутим каптуром, я стискую цей натільний гранітний хрест, аж кров виступає на долонях і думаю: хто має відповідати за те, що віра знецінилась, коли про неї почали говорити всі хто захоче - убивці, політики, грабіжники, зрадники, і носячи той хрест ним же проламують голови, ним же колупаються в зубах, ним же навертають «безбожників», його ж цілують і думають що люблять, а насправді - лише бояться, хоча і бояться рідко, лише тоді коли згадують, Любов і Страх - протилежні речі, вони не можуть зійтися та існувати разом.
І ці думки, хлюпаються в голові, коли я в кам'яних стінах похмурого замку, на вершині найвищої і найпохмурішої скелі перед самим світанком. стою на одному коліні, закриваю очі, щоб вони не осліпли від споглядання того, що навколо, в одній руці тримаю той хрестик, розумію, що це всього-навсього неживий предмет, який ще нікого не врятував від самого себе, і лікувати душу не треба, тому що душа не може хворіти, вона просто є така і з нею такою лиш треба жити, я просто відкидаю цей шматочок полірованого каменю і десь глибоко відчувається - дещо втрачаю, але, як на мене; зберігаю основне - незалежність від цього всього маразму на земному і небесному рівнях, мій Ельсінор замкнуто на переоблік своїх ілюзій і прозрінь, я - богохульний Гамлет (суперечливий естет і брудна тварюка – два в одному), хоча слово “хула” тут немає сенсу і це поняття скінчило свій розвиток коли ті, кому ніби «дана влада зверху» роблять те, що роблять всі інші, за що їм в принципі не можна дорікати, але вони тим самим показують лицемірство своїх догм, тому я не згоден, тому я проти.
Теплий, німий і всі оркестри в моїх кишенях заглохли, коли я скуштував трагікомедію відречення від справжнього, найсправжнісінького абсурду, зрозумів, що найбільше чим можу гордитися за своє життя - це здатність і вміння кохати, і цього ніхто не забере в людини, ніякими заборонами, пересторогами, не-рекомендаціями, спробами заглянути в щось кудись хмарнозаплутане де я живу.
Кохання – чисте відчуття, тому я - теплий…
Кохання - сфера вищих почуттів, тому німий, а оркестри глохнуть в кишенях, лише тому, що сіли батарейки, а це всього-навсього факт з підручника фізики, потім вони заграють музику квіткових пелюсток, що згортаються, плавно танцюють, перемішані з іскрами у вихор, у вальс, заціловані губи яскраво-червоних, білих, жовтих-зелених, блакитних рослин, що шепочуть «прийди», а мені здається «іди», говорять важливе і хитаються в такт словам, а мені здається їх вітер хитає, світлі образи, білі тіні, спроби танути, потім спроби спливати, в кожній руці по скрипці - як на них грати? В обох руках - ти, я можу скрізь тебе відчувати... можу тебе відчувати, можу забути вегетосудинний гамлетизм в Ельсінорі, можу забути хрест, який викинув геть на дорогу, можу забути ті квіти яскраві, їх танець, тебе не зможу забути, віриш?
   Віриш?

ЗА ТИЖДЕНЬ ДО ВСЬОГО

-Власне нам потрібен лиш мозок. Все інше можна викидати на смітник
Проф. збуджений як м‘ясник перед свіжою тушею
 -Шкода трохи хлопця, наче непоганий
-Я б поганого не вибрав – незрозумів Проф. зітхань асистента. - Всі вони прекрасні люди і вірні товариші але зараз це не має ніякого значення
-Дилема залишається – чи то мій препарат викликав смерть попереднього мозку чи все таки причина зникнення свідомості у іншому, просто не можу зрозуміти як таке може бути – мозок працює але порожній як цей стакан, хоч зараз вставляй в череп немовляті. І незрозуміло як ми втратили можливість за ним спостерігати. Куди міг подітися «жучок»?
-Ер. довго не мав жодних контактів з реальністю і зараз ми не можемо говорити про причини його смерті врешті факт один - вони не медичні.
-Але все що ми маємо – декілька десятків сторінок тексту. Цього я так розумію замало щоб робити якісь висновки
Відомо, що препарат подіяв. В цьому важко сумніватись. Його мозок захлинувся власним страхом. Не витримав перевантаження.
- Слухай що то за риба-комаха. Це досить часто повторюється. Це уява так розгулялась?
-Я не знаю, але признаюсь це мене непокоїть. З записів видно що то стало чимось дуже притягуючим, гіпнотизуючий маячок, він тягнувся до нього.
-Ти хочеш сказати що то все правда, пожежа і тд, але ж не знайшли ніяких слідів!
-Слухай я ще не впевнений, треба подумати, але таке враження що хтось втручався ззовні.
-Але це неможливо. Крім нас двох ніхто не знає про експеримент.
-Значить можливо не я один такий, гм, добрий. Сподіваюсь вдруге нам пощастить більше.

УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
Спазм мовчання - вогненні двері відкриваються і поглядом проникаю в світлий прямокутник входу, там все постійно змінюється - колір, запах, імпульси - то агресії, то сумирності, напливи оргазмів і гнівні викиди адреналіну в світлу кров, в мого світлу, гнилу, використану двічі, пролиту безліч разів кров, я її п'ю, відкриваючи крани вен, коли хочу пити, коли мучить спрага, коли важко на душі і втомлено під повіками, тоді я
переінакшуюсь, тану…
Спазм мовчання - пронумеровані монстри йдуть шеренгами як вояки вермахту на ту найбільшу в історії людства війну, під прапорами гітлерюгенду в насунутих на очі касках, зосереджені орлині профілі ідейних садюг і розгублені обличчя завербованих бюргерів, ті припадочні приморочені зомбі повільно проходять крізь мене, прямо крізь мене, чути звуки військових маршів і розмірене гупотіння солдатських, кованих страхом і ненавистю, чобіт, ніби поодинокі уривки різких, як бляшані краї, команд, задерті носи потенційних  володарів світу, так все ж не сталося , чому залишаються кадри кінохронік і впечатуються в пом'ятий мозок, пульс безперервний рвучких думок, перестукіт глухий inside, зронені сльози на плівки, засвічуються уламки миттєвостей, кадри квадратні з постійно однаковим зображенням, застиглі мікросекунди на шматках паперу, фото брудних як ангел, веселих як самогон, зрозумілих як дисертації з прикладної математики і зворушливих як фінал університетського турніру з гирьового спорту.
  Просинаючись, розбиваючись, розсипаючись, виливаюсь з-під ковдри на підлогу, крапля за краплею, мікстура, згусток снів, важко промовлених слів, заплетених поколотих язиків, спогадів про видіння як про супер-реальні речі що повинні мати місце цього ранку. Просинаючись скапую водоспадом анемічним в Тапочки (Капці) і збагачуючи по дорозі уяву просуваюсь до місця, де К.С. з широко розкритими дверцятами наслухає іспанські ритми електромережі, знову зустрічає хлібом-сіллю задавнені і юні продукти, паливо, АТФ вітаміни, з'явились тіні тарганів, збільшуються і пливуть, бо ще ніби хвилі з'являються світлі на фоні темніших тіней
Страшнючі  тінечки  тарганищ   ворушать  довжелезними  вусиками,   сукають мацюпусінькими лапкопротезиками, сумно дивлячись в глибини галактики, поважно проказують статути, едикти та заголовки потрясно секретних документиків, кожне слово скріплюючи лицарською клятвою, вичитаною в древніх тарганошовіністичних фоліантах - всі заслужили гарне ставлення - всі це розуміють, ще б пак! - той, хто цілує зброю, той, хто шепоче ніжно вивіски на ресторанах, той хто марить траншами і грантами, Харчі перебирають що б не псувати зуби неякісними отрутами, для них їсти - бути потенційним отруєником, не їсти – стати реально неживим, вражає  глобальність дилеми і вирішити її неможливо

- хочеш жуйку пожувати, а я буду дівчинонько та й на скрипці грати, а ти будеш дівчинонько слухать через грати, за якими сидиш голодна, безводна, немодна і мрієш про довгі осінні вечори зі свічами (забери мене, забери, в ті холодні сумні вечори), вишукану їжу, делікатно-шляхетне кохання та ще дива природи з балкону, витвори натурмистецтва.
Піднімаю очі вгору і біля люстри мухи в кубиках застиглого повітря ніби в кристалах льоду чи солі, тихенько дзижчать, посилюють резонанс, розривають моє внутрішнє вухо і уламки черепа розлітаються ген за стіни і за хмари на святі місця, заляпуючи реальність
висвітленою, вицвілою моєю кров'ю, але я відновлююсь і знову стою між двох, повільно догораючих, мостів, втрачений у Часі і просторі, але все ще живий і балакучий, продовжую, правда очам все важче, майже стає боляче, але свинець у повіках то проблема Номер 1.
Тепер настає повернення, нормалізуюсь, голова піднімається, все, продовжую писати, в той час як руки розсипаються і розпиляються.
Крок туди, крок назад, на порозі сприйняття, спазм мовчання, судомне горлове «так, спасибі», коли мозок – “зійди геть з моєї дороги факаний недоносок”, спазматичні червоні хвилі, день як тріснуте скло під ногами, рухи-дії в четвертому вимірі, мов спалахи
боєздатності, спалахи, спалахи; салюти в честь перемоги, славу нудить від самої себе, вона відчуває в собі непереборне бажання зникнути, загубити ім'я, віднайти нове, сіреньке, яке не кричить на розі кожного будинку тією робленою посмішкою прославленого славою.
Жаби закопані, викладені під землею магічною буквою, тому відроджуються і шелестячи зеленою вологою шкірою лижуть землю зсередини, повільно прокусують земну кулю, риють шлях як справжні - все те відчуває мій мозок, наче в сніг заглиблений і якось неправильно відморожений.     
Передозняк творіння світло-шпаг чи космічних чорних дірок, ангел-демон тримається за своє розбухле горло, кашляє смолами.
В цей час вогненні двері сходяться, язики полум'я з'єднуються, починається кохання відкритого вогню спопеляючі ласки двох різних світів, в останню секунду видіння чую шепіт, єдину фразу, яка від притишеності набралась таємничості та сенсу, твоє життя може існувати лише незалежно від їх мізків», це певно сказав останній ангел-демон якого я бачив в своєму житті, зухвало перекинувшись білим вовком я побіг по коридорах того темного лісу гризти місяць як берцову кістку, а перед очима стояла постать, що тримається за горло і таке враження, що ця істота душить себе, ніби весь світ, все вище підіймаючи голову над плечима, розтягуючи хребет і стала тінню стала тінь, повстала, тісно стало, не судилося побачити фінал того видіння, затемнилися вікна і обличчя соромливо ховаючись за молоді тонесенькі деревця відходили у непотрібність, той секунд-концентрат вже старої ночі, візуально очищаюсь і сонно покидаю...
Закриваю очі, щоб бачити, змішуюсь з болісним простором, відсторонююсь від свого тіла, я недоторканий, я вражений, я вирази підбираю щоб голосніше говорити і впевненіше сумніватися, в цей день я народжуюсь і помираю, приборканий обставинами.
Між двома чорними сонцями я бачу два сірих місяці і кличу тих, що повинні знати пароль, ключ до генетичного коду моєї засекреченої інформації. Я майже відчуваю та енергію, майже доторкнувся, майже встиг.
Затиснувши мудрі камені в руках, йду вверх, по цій заплутаній доріжці на вершину старої холодної гори, де в гніздах живуть вітри вільні і безжурні, а я приземлений хочу до них -  порозмовляти, подумати-погадати, в чому сенс моїх блукань, вагань, шукань, хіба це вже комплекс? І як його позбутися? Наша промисловість не випускає психоаналітикїв, наші прикордонники їх не впускають, залишайся сам і давай собі раду -  це буде корисніше і дешевше.
Хай мої слова - це попіл згораючих прагнень, хай, те що я роблю – абсурд надзвичайний, виламуючи двері в інший світ свого мозку я набираюсь різноманітності та дивовижності того, що навколо і коли все ж заплутуюсь, а це відбувається постійно, павутина, яка обгортає і душить, надає нових сил боротися з нею, для продовження шляху в неприродні містичні варіації суті.


СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Ер тане як віск, згадує стіни, мілина розуму, там між ними треба свіже повітря, потрібно дати об'яву в газету «Негайно куплю свіже повітря Анонімність видихання гарантуємо ».
Ер. ніби птах, якого закрили в клітці, ослаблено намагається змахнути крилами, чудовий п'ятиколірний не потрібний мамі тату, байстрюк у відведеному для ізоляції місці на окраїні міста, всім мабуть так легше, так справді простіше, коли окремі насуплені похмурі елементи забруднюються на самоті і плачуть як птахи одночасно навколо них зводяться нові стіни, будівельні підприємства психологічного вирізнення працюють на повну потужність, відділяючи всіх нас від всіх нас, віддаляючи голос, слабкішає і знімається з порядку денного сама особистість, страчена контролерами тролейбусів і вигнана поза межі цієї специфічної реальності.
Котик мур-мур шугає у вікно, приземлившись на чотири лапи вигинається, потягується і біжить у своїх справах, мій день добігає до кінця, властиві йому примочки вкладаються у тісненькі ліжечка півкуль мого мозку і я трохи задоволений, трохи засмучений, розумію, що цей день має свій номер і наступний матиме по порядку більший номер і дійсно відчуваєш себе поряд з бур'янами, як маленька ніжна квітка, давить цей світ, але в ньому все рівно хочу брати участь, хочу відроджуватися після депресій, поглинати все цікаве, забирати собі, хочу бути
Ремонтуючи уявлення, схвалюючи свої тихі кроки, веселитися і не перейматися надто з того, ще це когось бісить. Невдоволені обличчя слід видаляти хірургічним шляхом, бо вони заразні, і як це не прикро, як би жорстоко це не звучало, холод очей треба випалювати полум'ям, хай краще осліпнуть, ніж будуть вихолоджувати світ, який і так все менший стає, бгається в маленький паперовий м'ячик, посипаний радіоактивним інеєм застуджених фраз і емоцій
Зорі прилипають до моїх ніг, космічний порошок перетворюється в липкий бруд і те дзеркало, в якому видно руйнівну хвилю Часу, навіки прибите цвяхами до моєї рожевої труни, крига простору спалахне і тоді ти все назвеш як захочеш, ти чекаєш дощ і вогняну корону, сьогодні пізно, завтра надто рано, сумуєш за тою короною, охопленою полум'ям, коли сонце зовсім мокре серед коричневого неба, над головою хмаряться ті сни, дощ найдивніший і в цей час не маєш сенсів щось вдавати, болісний простір розсипається пустельним піском, я читаю давні імена на обвітрених кенотафах, тоді я бачу
ясно все, коли враз падає дощем те полум'я на мої неприкриті рани
Ліричні виступи, мені здається, допомогають зрозуміти мій стан і весь цей абсурд осяде на ваших мізках, але я впевнений, коли пройде очищаючий дощ, разом з тим абсурдом вимиється все те нудне і чорне, що назбиралось за роки і  кожен другий стане кожним третім, а кожен третій стане просвітленим і може трохи щасливим від розуміння власної легкості, звільнення від чорних мас і повеней вогняних , це те, чим я намагаюсь виправдати своє існування, не заробляючи грошей і працюючи тільки за десятикратно повтореним наказом, намагаюсь виправдати своє смішне функціонування, як групи однорідних клітин обмежених кордоном мого силуету білявого під світлосірим скупим освітленням.
Мої вітання ґречні всім хто щось ще думає і хоче, мої сердечні віншування, я не бачу ваших рук, в той час як ви мене взагалі не бачите і вам то не потрібно.
Сірники підпалили міцні сигарети, в каву впали мости розмов, я зустрів на вулиці Ер і він мовчав, дивився в брудне вікно і хтозна що він думав, можливо про те, як завтра знайде свою смерть у вогні, забувши вимкнути плиту і кіт звалить рушник прямо на газопломеніючу квітку і так все почнеться, проснеться в диму, буде кашляти астматично думаючи про те, як хотілося жити, а вогонь по квартирі гуляє, бравада жарких обіймів, лиже стіни, яким так боляче, пихатим конвоїрам, і плавиться телефон, замок заклинив і кричати вже немає сил, а може просто не хочеться повертатись до тих сірих облич і промовисто кам'яних поглядів, там у вогні яскраво-зелена луска Риби-Комахи, вона повільно просувається з кімнати в кімнату, ведучи за собою постать вогню, тріщать і підскакують меблі, Кухонний  сторож волає до свого Бога Автоматики, капці обійнялись і співають давню народну пісню про підступний капець, як райдуга її холодно-сяючі боки і величезний променисто-яскравий хвіст, ніби вказівний палець хитається зі сторони в сторону і при цьому чути тонучий в шумах бас «Ая-яя-яя-яй!», освітлюється сферично ця пожежа і тепер відкриваються скроні, ніби консервні банки, змінюється дихання і запах неприємний згораючого серця, яке ще інколи здригається, дивний звук, коли лускаються очі, систола - діастола, шипить скло, з дзвоном вилітають вікна, туди заглядають зацікавлені горобці і бачать як ти, Ер. вже димний раритет, похована в гарячих спалахах агонії особистість вона енергетична риба у просторі, в язиках знавіснілого полум'я на висоті метра над підлогою, повільно пливе міцно стиснувши малиново-солодкі губи і хоче помовчати у вухо тому обгорілому гарячому тілу, мовчатиме, але наднизькі звуки черевомовця будуть досягати вмираючий мозок і те сказане буде чимось надто важливим щоб говорити вголос, Ер хотів злого болю? Тримай все це зразу, рибопоклонник, справжній дурник, загублена річ, міг ще дізнатися, але сенс у чому, тих конвульсивних пошуків нових наймодерніших ілюзій і все це в секунду пролітає перед очима і в голові ніби фільм, ніби жах, ніби пристрастний фарс, так людина вмирає, так вона засинає, ніхто ніц не знає, чекання - це морок, який затуляє, привласнення майбутнього, яке закінчилось раніше ніж ти уявляв
вихід для сонця, що потрапило в моє тіло – це мій рот, я блюю сонцями і зірками, коли тіло Ер. чорніє у обіймах шоку і болю, Ер., ти – це я, однієї крові, однієї долі, невже я так само загину, невже Ер., ти не замовиш слівце там, у World Beyond бачиш, я тут про тебе пишу, можливо комусь це буде цікаво, ти там одягнись у червоне  і коли я потраплю туди, я тебе зразу впізнаю, ні, того мало, говори ще якусь дивну фразу, скандуй якусь божевільну сентенцію, щоб я тебе впізнав і там ми дві енергії з'єднаємось в одну істоту навпроти того місця де нас створили, ми викреслимо свої страхи, забудемо про кохання, фобонавти такі звірі, з нас не вийшло дослідників емоцій
Спокій хай нині нас обійме, страшний пильний спокій ослаблення і здичавіння до найнижчої риски свідомості....
я готуюсь до твоєї і власної смерті
Вибач.

ІНТЕРІЛЮЗІЯ

На вулицях день розкошує тішиться ніжиться відбитий у вікнах, син далекого полум’я. Я його бачу уперше сьогодні зранку, він розбудив сімнадцятий в цьому місяці хочу про нього дізнатися більше, рвучко прямую, до того моменту, який має мені розповісти історію сходження музики і Богів на землю про ті темні часи, що просіювались крізь пальці без найменшої грудочки
Люди ходили весь час мовчки мудрі й неприступні, дивились під ноги, цідили кольоровий дим…

ІЛЮЗІЯ - 17

  Звільнити колір – хай розбризкується на оголені поверхні – звільнити сни – хай летять…
Дивитися і згадувати, мовчати, пам’ятати – дні теплі серед вологої трави ночей втрачають світло і запах…
  Звільнити простір – вирвати з бетону і асфальту, діяти як підказує мудрість, як стогне совість, діяти – тихо спати, краяти, не жаліти, все повернеться, винагородиться, покарається, принаймі зорі, все-таки сни, хиткий міст через самотність, незрячу, недооцінену, фатальну, кольору попелу…
  Тримай міцно вени, затисни в долонях і слухай втягнувшись у скоєне море, химерна мовчанка роздвоєних силуетів падає вниз,… втрачають сліди своє світло і запах, смерть дивиться сон про людей і, раптово прокинувшись, забуває їх імена…
  Стрімке коло квітів незграбно котиться в “боляче”, “страшно”, “неспокійно”, музика стеблин і бутонів пелюсток і листя, звуки прискорюються, налітають один на одного…
  Чисті руки ліплять отруєний хліб, чемні руки наливають отруйне вино, змінюється забарвлення… змінюється все… і все ж зостається таким, а не іншим, все вимагає страшної справедливості безуспішно
  А тільки й треба – звільнити колір – хай зміняться бліді поверхні, звільнити сни – хай летять, звільнити простір – хай він створюється сам, звільнити світ – віддать його бездонним небесам.
  Чарівні звуки криптосвіту в моїх руках заплутались, занепокоїлись, тримати їх у сірих буднях важко, майже неможливо, контролювати енергетичні потоки, що струменять на інших, світлих і чорних, суміш кольорів і все збуджено дивується, хаотично довіряє через принципи, створюється окремий світ у звільненому просторі і в ньому гасне, гине, сумно говорять сходи холодні, кам’яні, сумно бруднішають, тікають з-під твоїх ніг униз, хочуть тобі злого болю, мріють про те, як їм очиститися, як засяяти, в гармонійному існуванні безперервної мелодії можна знайти дно, як видимий кордон занурення.
  В безперервному шурхотінні крил дерева мовчки ростуть, уривками розуміють; я більше, не, в цьому, знаходжуся, ні, більше, не, тут; згадуй темряву, згадуй сходи у темряву, згадуй як стискається серце, тремтить тіло, йому так страшно, чим воно завинило? Чим проростати збирається?
  Калічачи вічно помилками ночей.
  Не втрачається? Не спустошує?
  Дивно падає сніг, не хитається, дощ не п’яний, він – крутий, він – симетрія страждань, він – туберкульозний Бог, чарівна паличка Коха.
  Гість навмання, стриманий, недовірливий, і все це  паранормально, все справедливо (так жахливо), через мокру давнину минулої секунди я хочу кричати – стій, зачекай, я маю все сказати, я маю говорити – через спалахи майбутньої секунди ти хочеш мовчати – та все так зрозуміло – Стій! Зачекай! Я маю вислухати! Я кохаю тебе і твій світ, я кохаю тебе і твій антисвіт, всіх твоїх богів і чутливе тіло.
 Звільни весь свій колір, звільни всі свої сни, звільни все що хочеш, ділися і високо піднявшись дивись тільки уверх, там бездонні небеса, простори для життя, приготовані для нас.

ІЛЮЗІЯ -  18
Дев’ять грамів в серці – це моя душа, хрипить, палахкотить, я її плекаю і руйную по черзі і все видається таким заплутаним, незрозумілим, спілкуйся зі своєю богинею, вона слухає і мовчить, знає про ту хвору шаленість, яка є нормою днів, константою існування
Від потойбіччя відірвався, не далеко втік, не зник не встиг, сам розітнув собі груди, скривавив сходи униз в мою душу мої дев’ять грамів рідких і гарячих, снились і марились, все однаково у цьому новому сторіччі, прийшли святі і согрішили на лахмітті грішників, займались неприродним коханням, а грішники голі молились потворі, плакав світ, перевертався, в груди бились птахи, розбивались, вітер шаленів, я його не знав і не помітив, вив і лаявся брудно, «тобто світ» – «ніби світ» – його правильна назва, начебто життя - лінія в каламутній воді простору, буцімто сльози – прикинувся і так легшее, дурником, ніж невдахою, живучи на відстані е-мейлу, читаючи СМС – думай, свій дім її запилений слід, витягнута напівстерта смужка, біси і бісенята сумирно полягли, їх ваблять лише війни, люди воюють самі з собою з іншими, з Тіамат чи Божественними Хірургами, гинуть усі крім безсмертних, як важко чекати, що ти наплачеш, зніми з себе шкіру беззахисна оголена, плоть уривками Содом і Хіросіма, під три чорти твою таємничу сутність! Вона стара паскудна, насправді плавно рухається вир, у ньому всі хто спробував з’явитись і стати на леза колючої правди
УРИВКИ…

Я рухаюсь як риба в позачассі, ти відбиваєшся в дзеркалах на моєму шляху, холодну кров і незмигні очі ти не хочеш сприйняти як своє рідне, але знай що ти - остання ціль мого переслідування емоцій. Химерна інтуїція вказує куди рухатися коли здається що вже запізно.
Ти влипла в свій лептоп, і не бачиш вікна нагору воно стало білим воно пройшло крізь зіниці і віддаляється загортаючись в водоспади
з крижаним спокоєм напоказ розжарені вольфрамові павутинки твоїх очей вже не віддають тепло просто так вони палять холодним сміхом ріжуть холодними краями ніжних (ніж для них) вій
Пісок у втомлених очах жменями втома у чашках з кавою і кухлях з пивом, у кожній припаленій сигареті згорають секунди димлять і плавляться здаючи шкідливість в атмосферу рук і неактивованих поцілунків
Інша реальність стрімко вганяється в мозок
Інша міміка та інше все крім плоті, яка вже також переінакшується поступово набухаючи і жиріючи. Все стало іншим, грає „Інший”, „Єва дай мені” – це пісня про людей і їх бажання.
Мене лижуть формотоки, а я їм дарую чарівну посмішку.
 
ІЛЮЗІЯ - 19
моя присутність у власному тілі - ефемерна випадковість і все, що робить моє тіло - м'яке відлуння того, що робив там десь далеко набагато раніше, ніби в кайдани закутий, хоча можу вільно дихати і сперечатися, не можу зрозуміти чи знову вляпався чи навпаки – вихід єдиний правильний віднайшов, я намагаюсь упевнитись що я існую, я пробую по різному бачити себе, такий різний в різних ситуаціях, так несподівано, я хочу бути, я хочу бути з тобою, я хочу бути з тобою довго, це «довго» - реалістична заміна «завжди», важиш для мене багато, весь наш загальний час нам вдвох хочеться дивини, хочеться емоцій, їх відображень, їх перетворень в чуттєву насолоду, великих відкриттів, справжніх завоювань і біля тебе я дуже дивний, потребую тебе весь свій час, поряд, дійсно близько-близько, поряд так щоб заспокоїлися мої хвилювання, відійшли мої страхи, звикли назавжди, не хочу бути фобонавтом, хочу розтворитися в нашому коханні, це дає більше ніж страх, страх дає обережність, пробуджує інстинкт самозбереження, не дає розслабитись, та кохання все це освітлює, піднімає вище і зовсім по-іншому, тоді розумієш його сутність, відкидаючи банальні визначення, розумію його так глибоко до самої таємничої сердцевини, створюю магнітні бурі і сам їх притишую і ти проникає сліпучий біль, ти сліпиш мене і болиш мені, це те що мені потрібно зараз, я хочу тобі відкритись, я хочу щоб ми злились, ми зливаємось, оминаючи рифи пустих слів, незрозумілих пояснень на хвилях очищених відчуттів, на лезах хвилинних суперечностей що хитаються, розкачуються і відлітають, ми -разом з ними оголені як нерви, замислені чи безтурботні, сповнені снами, мовчанням переповнені, то в чорно-білі, то в різнокольорові фрагменти днів занурені, щоб знесилитися, знесилення заради майбутнього відпочинку, заспокоєння, розслаблення… йдемо по гарячому піску, він охолоджується бо наступає вечір, експансія повного місяця в наші голови, ми губимось, пояснюючи все своєю тимчасовістю, нічого немає більш постійного як тимчасове, кожен це знає, уміючи розлучатись (а це дійсно так важко) ми робимо особливими нові зустрічі.
Я перепливаю ріку роздумів, на тому березі ти, готова стрибнути у холодну воду, ми можемо обійнявшись підти на дно, навіщо? Щоб бачити через неспокійну воду з пісчаного дна хиткі зорі, нестійкі символи сузір'їв, які розпливаються і розтікаються як сльози, чи то дійсно щирі сльози на наших щоках з'являються коли щось зовсім нове зрозуміли, наблизившись важко віддалитись, важко, але завтра гріє моє серце, слово «завтра» синонім слова «ти», тільки з тобою воно асоціюється і власне Час тече по моїх-твоїх венах, твоя присутність коли йду, глибока ніч, пуста вулиця, сонне світло ліхтарів і пил спить на дорозі, кути будинків ховають темряву, дахи будинків затягує небо, я враз відчуваю що ти поряд, зробити лиш крок, важливий, розхвильований і це дійсно відбувається, ти – самотня постать з танцюючих тіней, робиш крок назустріч, серйозне і в наступну мить сяюче ніжне обличчя і зустрічаються наші руки, без слів невимовне відчуття того, що все так повинно бути,  світ  перевертається , урізноманітнюється,  загострюється,   врівноважується, розширюється, розходиться в різні сторони, розпластується під нашими ногами ми залишаємо на ньому сліди, наші сліди, що не змиваються і не руйнуються, ми залишаємо наші запахи, наші різні запахи, змішуємо все в ніч і день, напій життя і оживання, кохання таке насправді велике, особливо для нас, так багато чекає, ми чекаємо навіть більше, тримаючись за руки, що не є просто доторками верхніх кінцівок, ми ділимося енергією, ми й поширюємо і нею ж збагачуємось, ми ростемо над землею, одночасно поглиблюючись і так тримаємось у всіх світах, придуманих нами чи іншими людьми, але де ми можемо ще трішки залишитись
Реверанс – to be continued...


ІНТЕРІЛЮЗІЯ
...і в ті хвилини моєї слабкості між невпевненістю і бажанням забігти кудись до чортової матері я виникаю, як зовсім інша людина, тільки що було все гаразд, раптом небо темніє, згущуються хмари, здригається сонце і в'яне як перележале яблуко, і в ті хвилини мені мало свого тіла, бо воно насправді існує лише коли торкається твого, свіжого гарячого збудженого, і в ті хвилини я краю ножем своє серце, навіщо це роблю? Хто знає... хто знає. Тоді я так хочу зануритись в тебе як в приємну літню воду, чим далі, тим таємничішу і разом з тим розкриту, готову розплавитися в моїх руках, готову до всього; розумієш, минуле -  це шлях, на який вже лягла моя висока тінь, бо я йду за сонцем, та тінь приховує, допомогає забути, допоможи мені це забути, допоможи почати жити спочатку, бігме я вразився від своїх слів, файно надколупаний емоціями, спорадично схвильований, інгредієнти добра і зла ті ж самі, просто готуються по різному, бо кожен сам собі шеф-повар, і кохання  - одна з тих частинок, і страх – одна з тих пилинок, очі запорошуються, коли налітає чорний вітер, але ти моє сонце, зосереджене і прекрасне.
І спиняється весь цей бедлам, коли ти торкаєшся губами моїх губ, наближаєш вечір всюдисущим язиком, наближаєш і сама наближаєшся, відрубуючи мої зловісні хихотливі тіні і вони залишаються на асфальті непотрібом, справедливо покарані метастази-щупальця, що виходять з мого тіла, яке бажає, так сильно  бажає звільнитися.
Ти - пустотлива весела мавпочка, бунт і примирення, ти - серйозний набурмосений віслючок, даленіючий від когось потяг, але ти - природні ліки від цинізму і відчаю. Я кохаю тебе максимально альтруїстично.
Горицвіт    урбосоціум    бджолині крильця  джангл  сміх...
твій теплий сміх звучить в моїй голові поряд, як на одній гілці падаючого дерева, яке не має куди впасти і все летить, летить, і буде займатися цим дуже довго…

ІЛЮЗІЯ -20
Білосніжні вітрила напинає дужий вітер і моя сяюча бригантина летить на хвилях назустріч сліпучому сонцю, море здається стихією що ладна нести мої крила за найвіддаленіші горизонти (вони скасовуються один за одним), мій корабель мчить мимо них і там, де був той накрохмалений, горизонт, на воді світла риска від краю до краю, хвилюється, кипить разом з сонячним морем, з тих потаємних глибин між хвилями ввижаються бліді дівочі руки що тягнуться до неба, але залишаються за декілька сантиметрів до поверхні, залишаються і повільно зникають руки красивих сумних утоплениць, їх ноги обплетені довжелезними водоростями, прив'язані ними до каміння на дні, сягнути їм хочеться вверх, доторкнути чиюсь розуміючу руху, відчути вибіленою шкірою повітря, ожити, відкрити свої зеленаві очі, я проводжаю їх лаконічними поцілунками, повітря дістає ту тривожну ніжність моїх губ і може передасть трепетно їх рукам мою зачудованість ними, вічно красивими і молодими, блідими нещасливицями з тих звабливих глибин. Я плачу солоними сльозами, але враз ті сльози падають снігом на мої долоні, на палубу, що стає прозоро-мерехтливою, повітря напружує холодний дикий шепіт, а потім крик. «Ти не там народився, самітник!», а далі продовжує і коли я дивлюся вгору, хмари ворушаться як чиїсь потріскані товсті губи, здається вони мені говорять. «Куди пливеш, козаче? За тобою, безталанним, рідна земля плаче, за горами ясне сонце, птахи, трави, роси, берег твій не захолонув, сад твій ласки просить, вітер попіл та. й роздмуха спаленого дому, загубить життя до краю не давай нікому, побудуй нову світлицю, рідні кличуть луки, плекай щастя, як зіницю од наглої розлуки, ой братику, братику, наша доля - то гірка неволя, чужина нам, як труна...
Чи той журливий шепіт розполохав задавнені думки, розм'якшив зачерствіле серце, хочеться додому повернутись, впасти лицем в зелені трави, пригорнути ту теплу землю, хай нещаслива, хай сплюндрована, тисяча разів спалена, але ні разу вона не загинула до кінця, відроджувалася, ставала ще кращою і манила всіх дітей своїх, всіх байстрюків розкиданих по світу, деякі відверталися, ті, що загордилися, деякі плювали в її бік і ганьбили, обливали брудом, та все ж у більшості стискалось серце, починало боліти, туга неземна за рідним, ноги самій несли на тихі води і ясні зорі, а з рук все валилося, світ перекидався, пекуча сердечна нудьга настигала, земле моя, я вже повертаюся і я бачу, що мій корабель додому мчить в сто разів швидше і веселіше, хай вона така є, яка була споконвіку, ніжність сина чується у кожній клітиночці тіла і цей вітер шалений здається повен свободи і надії, він на крилах своїх несе всі турботи, тривоги і радості до мами-вітчизни і там, я знаю, зустріч буде нелегка, ой яка нелегка за тими старечими зморшками, що наклали на неї залізні руки історії прихована її невпевненість вироблена холодними поглядами чужих людей. Все це вилікується, коли сини і дочки зберуться, пригорнуть її приголублять, тоді вона розквітне, ніби ясна весна, тоді я лиш буду впевнений, що  жив не дарма ...
що жив, а не повільно вмирав.

ПРОДОВЖЕННЯ



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Откуда приходят на эту запись за последний месяц   1 день 10 дней 30 дней

Нет данных


 



ОБОЗ.ua