NO TIME community

Місце, де не діє час


notimecommunity
Музика часу: Rammstein - Hilf Mir

Фобонавтика (Продовження.Частина 5)

Фото: divnaya.livejournal.comНапівсутінки ховають напівдуші в напівправду, напівлюди дресирують напівкотів напівсобак, напіввулиці летять у напівпрірву, ліхтарями чіпляючись за соломинку. Стукають годинники сходами у біль, стукають приглушеними криками про марнування золотих хвилин на передмови й умовляння, через напівсон, летить життя обрубками торкаючись об стіни звичної банальної безодні. Наполовину сказані й промовчані слова віщують тяжкий гніт в майбутньому, так завжди ожива в уяві аж надто зрозуміла в’язь моментів, ситуацій, деформованих вербальними комедіями, все, що було занадто пружно і неприємно.

Фото: divnaya.livejournal.com

....Я збільшую, фокусую зображення - чорна гать і міст через болото – посилаючи радіоімпульси, пеленгую відповіді, дешифрую імітуючи процес гіпотетичного пізнання невідомого, всього лише декілька фраз, я зрозумів з того всього - “Куди ви пливете, хворі спогадами, що вам хочеться досягнути? Ваші істини мов птахи, не живуть у неволі, вириваються з пальців і ви їх можете втримати, лише вбивши зненацька пострілом, зрозуміло, ви керуєтесь мертвими істинами, це птахи з зламаними шиями у ваших руках, а в піднебессі літають вільні, їх не спіймати ніколи людині, їх ніколи не втримаєш в руках...”
Білий птах з перебитою ніжкою, хоче водиці напитися з моїх напівзаплющених очей, я йому відказую - розумієш, я ще живий, я ще бачу і відчуваю, мої очі ще світлі і теплі, білий птах головою хитає, я свій подих більш не втримаю, я віддам тобі все до останку, ти про мене потім згадаєш, білий розумний поранений птах
В травах ховається червоне сонце, все що я кажу відлите в зірках, все що я думаю скромно виноситься на розсуд стихій, що живуть по світах, на розсуд тих свавільних стихій..
Мені здається я пізнаю як з'єднується в одну таємну сутність вогонь, вода, повітря і земля, суперечлива суміш чистих емоцій, чистих субстанцій, мені здається я скоро буду знати і хай мені в цьому допоможе священний Безмір, Всесвіт - як красивий моноліт. Вічність – криця викувана з лиць. Час - трясе нам гори доли пори, ми спокійні, ждемо що буде холод; ми надто спокійні бо не знаємо ніц про той шалений холод, ми  заспокоїлися і упевнилися, тим самим вибравши один з напрямів пізнання себе, світу , космосу - собі, світу, космосу - запліднити Вічність сім'ям достатку, народити збурунений світ і ще вологе від сперми й любовного соку лоно, закрити печатями поцілунків, щоб у майбутньому руйнувати його можна було лише народжуючи щось досконаліше і світліше
Gracias, панове-еякулянти, sorry, за моє ламане есперанто, всі, хто це слухав розкрийте свої бірюзові загострені вуха, завжди прямувати до вдосконалення -  це є одна з проміжних істин і вона потребує втілення  та зрозуміння.

ІЛЮЗІЯ - 21
руки мої сплітаються з тінями дерев, гілки повзуть до мене, торкаються, обплутують, скидають з мене брехню як захисну плівку, я стаю беззахисний але вільний, це породжує іншу силу, що йде від самих глибин сутності.
Карі кнопки , натискаєте на них - я сліпну, потріскані губи, прикладаєте палець до них -я німію, але хіба не розумієте, всередині нічого не міняється і забажавши, я можу розірвати павутину, що замотує мене в тупий кокон, я все роблю керуючись своїми бажаннами, знищую комплекс.

Сняться годинники, що відраховують чийсь Час, можливо мій, можливо твій, можливо наш, цокають, цокають не поспішаючи, стрілки обвалюють кожну, вже пройдену сходинку, і вона з гуркотінням летить далеко вниз, гублячись в туманах невимірної глибини і при кожному наступному кроці Час хитається, скрипить, розлазиться по швах і знову його сходинки обвалюються, він такий старий, він такий страшний, інколи нерухомий, інколи надто швидкий і  майже завжди незрозумілий до суті.
В кімнаті весь час чути цокання годинника і це так дивно, бо жодного часового механізму ніде немає, містичні пригоди, шукання годинника за шафами, вистукування пустот у стінах (а якщо він там замурований? Час?) і відчуття того, як підбирається страх, найсильнішим є страх перед невідомістю, неконтрольоване відчуття кошмару підсвідомого, що йде невідомо звідки, з якого боку з'явиться? Насувається, наближається, щось дивне відбувається і його присутність відчувається кінчиками пальців у напруженому повітрі, коренями волосся, всіма слизовими оболонками і відкритими ранками, подряпинами і  саднами на колінах, тихі кроки, ледве вловимі звуки, затаєне дихання, уривчасті крещендо Часу, стрілками по циферблату по головах, боляче дивитися на проекцію Часу на стіні, коло, що символізує життя, яке перестрибує з цифри на цифру, повертається до кожної з них мільйони разів, але коли ти вже холодний, зупиняються стрілки як серце, роблять останній подих, мов легені, як мозок, перестають відчувати той зв'язок з тобою, жаль? Дуже жаль, але що ж, життя легше скоротити, ніж продовжити, а люди зазвичай роблять те, що найлегше і в даному випадку знаходять безліч, інколи досить пристойних пояснень, так поглинають самі себе, допомогають робити це іншим, наше суспільство – суцільна взаємовиручка, взаємодопомога на підсвідомому рівні, я знаю що ти хочеш занапастити себе і я тобі в цьому допоможу, але при умові, що ти допоможеш мені зробити те саме  якомога швидше, щоб потім мати право жалітися на своє життя що не склалось, перелік причин, основних тез і формул нещасливості, але ж ніхто насправді не хоче того слухати, прикидаються, що уважно слухають тільки тоді, коли планують ще довшу власну, ще жалісливішу, забійнішу промову, таке враження, що не залишилось людей, які сприймають все не так серйозно, або не надто серйозно, легенькі мізки - з ними гарно й весело ходити, але то набридає швидко, бо людина створена щоб сушити голову собі та іншим, а важкі - тягнуть до землі і виходить завжди, що голова нижче плечей, а плечі нижче рівня горизонту, нижче допустимої рівноваги, а тоді прибитий проблемами сам почуваєшся низько і складнозабруднено.
А набравши повні термоси повітря у лісі, потім дихаєш ним посеред міста і обличчя повільно втрачає свій звичний синій колір, рожевіють вуха, кров швидше бігає по венах, крутиться голова від такої насолоди, немов падаєш уповільнено, притулившись щокою до дороги втрачаєшся на розтягнуту мить, клаксони - труби Ієрихонські, здається на кожній
машині сяючі мідні труби, а звук ніби в горах - незвичайний, свіжий і широкий, могутній як цей дощ, злива, концентровані емоції, і оспіваний автомобільними сигналами я лежу на мокрому асфальті горілиць, мене обтікають дощові струмки, я вже сам геть мокрий, але
такий щасливий і там навкруг мене збираються люди, нахиляться, дивляться в моє відчужене обличчя, руками розмахують, губами ворушать, очима дико блимають, але я не хочу чути їх, слухати їх неважливі слова, бути частиною їх реальності, я сьогодні такий неуважний, хіба ніхто не зможе бодай декілька хвилин мене не помічати коли я того хочу дуже, хочу ділитися, слухати інших, трохи уваги, ніколи того не маючи, люди замкнуті і холодні, тому в ті моменти вважаю всіх дурними фантомами що населяють мої ілюзії, а тепер, коли я повністю щасливий на самоті, загорнутий у теплу ковдру своєї відчуженості, самодостатній, спокійний, заплющивши очі об'єдную своїм тілом небо і землю, зближую ці дві стихії, а ті люди підіймають мене, несуть кудись, весь час сплескуючи руками і хапаючись за голову, я незлобливо думаю - ідіоти, залишите мене в спокої, я самостворений і розчиняюсь за власним бажанням, інколи стаю кавою, інколи спермою, що проникає, виливається в твоє тіло, інколи я димом доторкаю твого обличчя коли палиш, намагаюсь створити письмові рядки, а виходять одні букви «о», кілечка здивованих вигуків, потім ти в цьому бачиш видіння, а  то мої сни –коли я дим коли я кава, коли я запашна сперма у твоєму тілі, небезпечно життєздатна рідина, що продовжує цивілізацію, де переважають розумові карлики, ми можемо змінити процентне відношення. Власне продовження у мареннях, дощ розмиває малюнки, злизує фарби з полотна картини, залишаються білі далі з ледь видимими різнокольоровими розводами. а ти всерівно залишаєшся, хоча й ледь видима, ледь відчутна, але всерівно існуєш і коли я дивлюсь на те, що залишилось від міста, розмоклі руїни, я бачу ти повільно наближаєшся, але я не знаю де стою сам, тому не можу сказати точно: чи до мене ти наближаєшся, нас з'єднує ледь видима сяюча доріжка, на ній я бачу безліч маленьких кадрів – епізодів нашого життя, без реклам, безліч наших, в різний час сказаних фраз - все те, що нас об'єднує у цьому житті, ця світла доріжка мабуть сама міцна річ у світі, який з кожною хвилиною зникає і руйнується, забираючи з собою все реальне, залишаючи як непотріб, саме важливе - нас і наші ілюзії, хоча інколи здається, що все навпаки, це ми вмираєм і розтаємо в повітрі як квітневий сніг, залишаємось краплями води на дужій спині цього могутнього світу, дійсно важко визначити хто зникає - ми чи цей світ, для нас - він, для нього - ми, одночасно зникаючі поняття, одночасно, але ми вже не різні поняття з тобою, змішані запахи, дощ, мокрі кроки, зелені хвилясті слова, каштанові сторінки вулиць і майданів каньйони, стомлене місто і стомлені люди, теплі тварини повітря заповнене цитатами, тіло заповнене  мовчанням відкриті секунди, розслаблені хвилини, напружені години, тихі дні, холодні місяці, короткі роки в яких ми так довго живемо.

ІЛЮЗІЯ – 22

Світ розкриє свої обійми якщо ти перестанеш дивитись на нього прямоліній-но і однозначно. Він весь в нашаруваннях образів, тисяч назв і визначень, придуманих іншими. Він плавиться під уважним примруженим поглядом, відкриває по маленьких крихтах сокровенне, приховане. Тому важко знайти найважливіше зразу, то потребує удачі і певної вибраності. Але коли все ж твоє бажання заглянути за куліси реальності має фаталістичну природу, і ти розумієш що без того твоє життя не буде повним, світ піддається бо він потребує інколи справжньої відкритості, йому треба виплакати, вивалити свою мудрість і жахи, красу і огидність. Він харчується  враженнями, він живиться емоціями, тільки так він ще не зірвався з трьох китів і не поплив у далеку подорож, за ламану лінію багатовимірного недосяжного горизонту

У твоєму запашному волоссі криються іскри, вискакують, падають мені в очі, коли я цілую тебе.
Ти все все знаєш, про мене і Ер. Про експеримент, про те що я (чи він?)давно загинув у тому світі, де мав щастя чи нещастя народитись. І більше вже не повернусь Ти захотіла б стрибнути у прірву, за руку зі мною?
Ти ще не знаєш що у тій безодні не буває дна...
Ти навіть не здогадуєшся, що так само існуєш в реальності як і в емосвіті. На-віть не можеш собі уявити поки, що то все може принести тобі, горе і страх чи радість і щастя.

ІЛЮЗІЯ - 23
Залишки вулиць, їх сором’язливі закутки стрімко біжать на мене і минають, залишаються позаду подрібнені і ошукані
Я в той час намагаюсь скосити себе втомою, щоб не думати не палати зсередини, проіснувати бо так легше сьогодні у цю мить. Бо мозок може вибухнути від найменшого болючого дотику, так в крайньому випадку здається зараз все одно що з того буде
А як все просто можна було увілляти в життя легко і невимушено скалатати свій спокій, ледь припалий пилом – його примусили забути почуття, відчуття того що трохи поспішаєш, йдеш на півкроку попереду і цим можеш злякати тоненьку гармонію, врешті так воно мабуть і вийшло. Насамперед потрібна повна щирість і зречення щоб зануритись в сферу, вона існує, і там спробувати пригорнути, доторкнутися, відчути її єство, та травинка гармонії колихається від найменшого збурення простору, від вітру і тимчасових поразок у грі сам з собою,  її важко впіймати і запаяти у колбу
Інколи легше віддатись інстинктам, вони не повинні помилятись, але вони не такі вже й гострі – це точно, бо хочеться знайти вхід у дім об’ємного світла об’єднаних тіл, хочеться через вулицю обтічних сфер – запалювати світло раз по раз в голові, дивитися у вічі, на дотик увійти в мозок, без дотику довершити структуру міжгармонії – без виключень і збоїв. Та врешті видалося все те робити – ти закрита надто і пропускаєш в глибочінь лиш час від часу, несподівано і мабуть випадково
Налагодження того зв’язку через резонування було дієвим лише спочатку, потім все потануло без пояснень і навіть сновидінь, поступово стихло і перейшло незрозумілий стан коли відчуваєш що треба робити кроки, але все те на іншому поверсі свідомості формується в натужні вислови і дії, їх натужність не сховаєш, то все так видно зразу
Ніщо так не відштовхує як невпевненість і гострі тіні комплексів у очах
Та все ж знаючи що і як відбувається, можна з тим поборотися, можна перехилити до себе ініціативу і спробувати руками ліпити фундамент гармонії, залишивши іншій стороні відчувати, а далі все може знати тільки доля.


ІЛЮЗІЯ -24

Напівсутінки ховають напівдуші в напівправду, напівлюди дресирують напівкотів напівсобак, напіввулиці летять у напівпрірву
Ліхтарями чіпляючись за соломинку
Стукають годинники сходами у біль, стукають приглушеними криками про марнування золотих хвилин на передмови й умовляння, через напівсон, летить життя обрубками торкаючись об стіни звичної банальної безодні
Наполовину сказані й промовчані слова віщують тяжкий гніт в майбутньому, так завжди ожива в уяві аж надто зрозуміла в’язь моментів, ситуацій, деформованих вербальними комедіями, все, що було занадто пружно і неприємно
Всі недомовки залишили слід у повітрі, прибиті цв’яхами, як вивіски на лоб, тримайся, щоб не впасти, тамуючи обважнієш, це питво поколінь і країн, населених нещирими, занадто мудрими, показово беземоційними
Нидіти в великій труні – що може бути гірше
Вона для всіх, напакованих нерішучістю


ІЛЮЗІЯ - 25
Натреновані горем і тупою безвихіддю складемо крила в бабусину скриню поряд з фронтовими фотографіями, глухі і невідчуваючі запахів, повернемось в нори і будемо їсти
землю - наші масні чорноземи, спорудивши атомний ешафот, який повинен вибухнути за сценарієм одразу після відкриття потім знову чекати будемо, що ж станеться, як то буде? ми замислимось і покаємось, відкинемо підроблені відчуття, наскладаємо незрозумілих вчинків у великі мішки. віднесемо на найвищу гору, скинемо у прірву тягар минулого і більше ніколи не будемо плакати від холоду, ніколи не будемо знищувати час, розбиваючи об стіни будильники, але потім знову сповнившись протиріччями загинемо, склавши руки на грудях будемо від самого народження готуватися до смерті - як поламані механізми скрипітимемо і уривчасто дихатимемо заплутались я заплутався так давно не бачив реальності так давно не був спаленим як останній лист, відповідаючи сам в те не вірю, те, в що я вірю - таке віддалене хто як існує, хто як думає, я все ще хожу і тихо розмовляю майно моє - чотири сторони, сорочка з миру по нитці, мої думки - фрагменти соціальний стін, знаю про все надто мало, щоб навіяти сни, маю надію, втративши віру, забери мене у високе небо, я краще там зрозумію все що потрібно і буду ближче, ще ближче до тебе, де б ти не був, хто б ти не був. Бог Смерті і Насилля, Бог Життя і Кохання, егоїстичний Бог егоїстичних людей.

 

ІЛЮЗІЯ - 26
Ансельм веселокрилий, сагайдак за плечима і стріли вмочені наконечниками в напій з зугумських ягід з пралісу похмурого, ми вдвох полюємо на кусючих кругленьких видовжених привидів, що гасають по всіх усюдах, плутаються під ногами і крилами, виключно безболісна для так званих жертв акція, потрібно лише приспати і віддати на виробництво презервативів чи гумових кульок,  аналогом привидоловів в Ансельмових краях може служити наше фотомисливство.
Ширяємо над  полями, горами, гаями, озерами він бачить все що ворушиться в траві і кожну стеблинку там, далеко внизу, виразні очі мурашок, я не перестаю дивуватись і коли ми розмовляємо про все-все-все, я дізнаюсь багато чого нового, наприклад, пояснення моїх сновидінь, Ансельм в цих справах як риба в воді, точніше як дракон у повітрі.
 Тепер я знаю про сутінкову душу мого холодильника, який насправді не що інше як триєдина потвора Урп-Гут Зур, просто одягнена в сталевий куб, хитра, хитра тварина, про уртарарумців, що колись частували мене смачним молоком друрастотів, насправді це чи не єдині створіння, яким (каже Ансельм) Я можу довіряти повністю, про прозорі квіти, серед яких я ледь не залишився, вони привітні до нудоти, а потім просто поглинають безголових фоботуристів (типу мене), розкладають на солі, кислоти, жири і білки, коротше кажучи-  ам-ам і нєту! Продукують собі гумус.
Ангели-демони - то справжнє нашестя на всі цивілізовані світи, останнім часом, з'являються, псують повітря димовими шашками, ріжуть бритвами шкіряний одяг, а інколи навіть красиві обличчя і зникають раптово, добре хоч, що поняття про красу у них інші, тому страждають, м'яко кажучи, зовсім не ті, хто повинен би.
Ансельм говорить, говорить, я вже втрачаю сенси його слів, повільно змішуюсь у просторових координатах і в часовому континуумі, то з'являюсь, то зникаю, дійсно загораюсь - побачивши нові шляхи незаблоковані, в таємних похмурих тунелях кібер-простору я шукаю прив’ялу польову квітку,  падає стара запилюжена завіса, ніби полуда, ніби приглушений грім з ясного неба, тепер зміна обставин і декорацій, гілки на швидкості ляскають по плечах і руках, теплі вологі джунглі, ліани залишилися в руках, продовжують рух зростання, пташва метнулася куди хто вспів, Ансельм просто перепочити захотів, черговий сеанс художнього хропіння.
-Моя тобі порада коли бачиш щось незвичне, лоскочи мене під кігтями, ОК?
-Так, добре, скільки тобі потрібно часу на сон?
-Ну, не знаю, не багато.
-Не багато, це, сподіваюсь, не більше тижня?
-Ні ні, ні в якому разі!
-Гаразд, спи, драконе, засинай, хай насниться зелен гай
-Ти б  краще щось про жінок утнув ласкавих
-Якби ж я вмів!
-Та, куме! Я вас прошу!
-Та, куме ! Не просіть !
-Хр-хр-хр…
Недослухані монологи - це прикро, але не при друзях, не при друзях,  сиджу собі біля малесенького вогнища, на купці хмизу сухенького, смажу йогурти з шматочками воронятинки (Ансельм від цієї пікантної страви, як каже, відкидається в аут) і думу думаю, раду собі раджу... після сьогоднішньої розмови багато що стало зрозуміло і коли випадаю з реальності, вклинююсь в паралельно існуючі світи і в них живу деякий час, потім, після повернення мені здається, що все це серйозні знамення, передбачення, насправді, то моменти, які я пережив і які покинули мене назавжди, то просто сни, це люди  називають так - просто сни, але я знаю, що то - контакти з іншими реальностями, контакти з тим, що на іншій стороні, за гранню, яку нам провів хтось такий самолюбний, хоче нас обмежити, але ми скидаємо той контроль під час затаєнних снів, хоча, коли нам сниться наша ж реальність у її офіційному вигляді, те, що, наприклад, ми робили вчора, сьогодні, до найменших деталей, стає зрозуміло, що вже навіть там, наші сни той “хтось” контролює, от знайти б та шпилькою йому наколоти язика, щоб менше балакав і розписувався за нас, але  "дехто” його дійсно боїться, тому роблять як він хоче, декому так зручно й комфортно жити, а це, за власними спостереженнями, саме те, що може примусити людину піти на самі найбільші злочини і  подвиги.
За деревом з'являється худюща, біла постать з довгими до колін руками і великими круглими вибалушеними очима, відсторонюючи гілку дивиться на мене і в її очах наче жарини на дні і сині губи ворушаться, немов щось мертве говорять згаяне, я намагаюсь розібрати слова, та моя рука сама тягнеться вчепитися в Ансельмів кігтик мертвою хваткою - Ансельм невдоволено сопе, підводить голову;
-що, що, що трапилось?
-0-о-н-н, щось Стра-а-шне
-А, це у-у-у-а. (позіхає) Базедова Хвороба, неприкаяна душа., тиняється днями. і ночами, підслуховує розмови, піддивляється події, але я думаю, що враз все забуває, тому що ще нікому нічого не розповіла, холодна слизька безстатева істота, кш-кш-киш - (Ансельм замахнувся на біле опудало патиком) (В цей момент Базедова Хвороба повертається, при цьому лунає скрегіт, ніби пінопластом об асфальт)-От бачиш, лякливе й сумирне, тільки от зубами принеприємно скрипить, а щоб тобі!
Базедова Хвороба зникає, походняк - суміш гієни та морського вовка – викликає справедливий сміх. Б. Х. зникає у листяних тінях і росяному гіллі, Ансельм явно знову наміряється захропіти, позіхає, прикриваючи пельку лівою лапою, я не витримую і кажу як малесеньке-премалесеньке дитятко -«Хочу додому», тільки після цієї фрази малі діти починають ревіти, щоб підкреслити і наголосити на негайності свого бажання, я ж виразно зазирнув в його безпечні, веселкового кольору, очі, Ансельм відпустив ниті
^ и-^
нервів, струмки капілярів від вододілу реальностей, я тепер став де я зараз, де я весь і завжди повсюдно, практично відреставрована історично-біологічна пам'ятка, воістину «з'їв бобра – врятував дерево», нема причин - нема наслідків, скільки це ще буде продовжуватись і чи справді хочеться щоб все закінчилось, думаю що маю вам що сказати, кажу це і  думаю, що все сказане повинно повернутися сторицею розуміння цих розсіяних непричесаних ідей та символів.
Ансельм, монотонний обман - світ - як диван, скриплять старі пружини, коли в ньому не знаходяться пояснення чому-небудь, пояснення знаходиться в інших паралельних світах і білосніжні сни про живе світло й постаті розмиті поряд з найбільшими обличчями, що жовтіючи, коливаються, мов дивишся на них крізь зеленаву воду, Ансельм, мій арсенал безкришної безпосередності, любий драконе, я з тобою, а разом ми доторкнемося до вершин і навіть сонця. От!
 
ІЛЮЗІЯ - 27
Горопашні сердеги-мої очі, скільки бачили, та ще не надивились, скільки потрапляло в них пилу і бруду, але всерівно не засмітились, тримаючись за спинку стільця стою і дивлюсь як твоя світлина змінюється і оживає і навіть скидає одяг, він сам обпливає як свіча, стікає по твоєму розпашілому тілу і груди твої вже вистрибують сосками-червоними вишеньками  і дивляться на мене так звабно і я  пригадую -Тобі подобається мій член? Ні, Не в плані довжини чи товщини , а як орган, витвір природи ,що символізує, щось символізує, мене і весь чоловічий рід відрізняючи» - «Так, він весь час неспокійний:» «Коли ти поряд » - «Я його особисто ніколи не бачила розслабленим » - «Ну це ти вже даремно, коли ми просинаємось разом і я ще майже сплю і він також, хіба не помічала, що він лицемірний дволикий маленький-великий.» - «Я не спостерігала.» ~ «Я люблю дивитися на тебе, коли ти на щось дивишся» - «Так дивно, ми про це говоримо.» - «А ще мені подобається як на волосинках навколо нього залишаються крапельки твоєї слини і тягнуться ниточками до твоїх гарячих губ, які щойно відсторонилися, тоді твої ніжні нижні губи також розкриваються і той маленький язичок-кнопочка теж вимагає уваги » - «Дивно що ми про це говоримо » - «А ще, коли ти починаєш зволожуватися і  стогнати, в обох нас пересохає у роті, в голові пульсує розжарена проволока, їздить туди - сюди за рухами по обох півкулях, все пришвидчуючись і пришвидчуючи наше вдоволення, мить тонку знемоги.» - «А інколи скрикую, як поранена чайка » - «Тоді тобі найкраще?» - «Так, але це ще не все з того, що  мені подобається.» - «Ми багато говорим про це після » - «Але ми дуже часто мовчимо під час кохання » - «Ми так часто мовчимо, бо слова звучать грубо, як розбите каменем скло машини, ми всерівно спілкуємось вище за слова.» - «А потім?» - «Потім твої ніжні ноги заплітають мої і лоскочуться » - «А твоя щетина коле мої щічки » - «Завтра поголюсь » - «Та ні, це навіть приємно, мені взагалі здається дрібниці тут мають більше значення ніж де-ін-де, лоскочучи твоє рожеве вухо я торкаюсь твоїх думок, подихом проникаю в таємниці. Ти смішний і хвилюючий, ти хмарка і чебурашка» - «Мої руки теплі, коли пригладжують між твоїми ніжками волосся, трикутничок пальцем окреслюючи і проникаючи трохи глибше і швидко прямують до вузенької дірочки далі по курсу і там зупиняються, пестять » - «Ти все говориш, а краще поцілуй, я б тобі теж могла багато розказати, але боюсь порушити ту павутину недавніх спогадів про наші любощі, це ж уже спогади? Це вже було?» - «Я зараз не відчуваю поділу на минуле, теперішнє і майбутнє, здається в інших вимірах літаю”- «а я з тобою?» - «Без сумніву я тебе бачу, усміхнене, зоряні очі, точно ти!» - «Хіба я не поряд?» - «немає поняття поряд і далеко, я весь є простір, тому ти той самий простір, що розширюється і набирає наполовину твоїх рис, запахів, ознак » - «Тобто тепер ми один простір?» - «Ми один безкраїй простір тепер» - «Мені теж завжди хочеться повного-повного безкомпромісного злиття » - «Розмови про кохання не можуть бути приємніші за саме кохання, але тепер здається, що все на рівні і час мабуть переходити » - «Так час чи мабуть?» (з лукавою посмішкою) - «А інколи стає смішно коли щось голосно надто чвакне чи надто хитромудре заплетемося, навіженні акробати » - «А інколи все-таки трохи сумно, мовби щось не відбулось, і відчувається як не сходяться якісь щонайтонші інтонації у нас » - «Не думай про це, так буває, але й припиняється скоро » - «Я знаю, продовжуй далі, pleasе » - «Де б я міг жити? Між твоїх грудей, що здіймаються рівномірно, побудував би собі дім і в серпневе небо вночі дивився б з вікна, вважав би їх двома горами з малиновими гострими вершечками, спускаючись інколи вниз подорожував би по схилах і пагорбах твого тіла, в долинах відпочиваючи перед підняттям на гору, я б на тобі жив маленький і думаю все б було в кайф » - «В тебе виходить ніби з казок, дай сигарету, спасибі... -струмінь диму і  - «Ти можеш продовжити сама» - «Будь ласка - я б жила на тобі десь за теплим вухом, напнувши тент, вранці виходила по колючій стерні твоїх щік, перебігала б по камінчиках зубів те урвище рота і ковзнувши на сукні по підбороддю далі б простувала вперед аж до вечора поки сонце не сяде, де в лісі глибокому стоїть височенна вежа і оживає при наближенні жінки і я маленька там притулилася б вухом і слухала б биття серця свого і твого, пульсування всередині тої вежі і доходила б насолоди від її гарячого тремтіння» - « В тебе добре також виходить, мої пристрасні аплодисменти, я бачу твої очі заплющуються повільно, вже майже ранок, заснемо обійняті, проснемося інші, проникнені один в одного до суті - “Добраніч”…
Сплять речі - книжки та іграшки, щось тихо наспівує магнітофон, зачаровує нас літній сон, по наших тілах (в останню секунду я бачу) легенько проходить з вікна до напіввідкритих дверей сріблястий задуманий слон в дверях повертається і говорить смішно розтягуючи слова:«думай що це сон, а коли прокинешся вранці то й справді зрозумієш що це так. Добраніч» - і махнувши хоботом повільно зникає затемняючись в переплутаних тінях.

ІЛЮЗІЯ - 28
  Tеплі вікна хитаються ніби картини на старому цвяху, проржавіли метали, спилися барди, передозували рейви - залишилась одна музика, що грає весь час у тілі і поза ним, в хмар видираючи дощі, і сонячні промені поглинаючи сонячним сплетінням, слухаємо реквієм крові, вечірню колисанку депресиву, ранкову настроєву музичку, з якою ніби по маслу сонце вилітає на свою швидкісну небесну трасу, і тоді з підвалів вилазять заляпані перемішаними фарбами, притрушені пилом з мармурових скульптур, нажахані виглядом незвичайних інсталяцій ідеологи контр-культури, щоб погрітися і попити пивця, подумати про швидкоплинну вічність, вони кажуть «Час гуркотить ніби потяг, дехто вистрибує з вікон і котиться під укіс, немов скалічена  лялька з розбитими очима, загуслими сльозами, декого висаджують на найглухіших станціях холодні контролери, а ті хто добереться до останньої зупинки -  зійдуть і здивовано зрозуміють що час скінчився і вони разом з ним загинуть під уламками недороблених справ, недоїдених страв, зрощені страхом.”
Почнуть рухатися автомобілі, заблискають лобовим склом, шугати будуть голубів - червонолапих «міських божевільних», а я в той момент запалю сигарету на балконі, заплановано затягнусь, голосно крикну - «Ура! День спалахнув», зникають, подумаю, мої дні, падають десь на купу, їх завалюють новими і новими, там димом гарячим віють спогади, холонуть швидко, і я  припідіймаю завісу, там бачу новісінькі блискучі коробочки  з майбутнім часом, він витікає, струмує між пальцями, проникає через пори, глибоко в сердечні рани; він затягує воронки і порізи, лікує, хай йому біс, бере, пробирає хірург - здирник - справедливий космічний бог - очищена субстанція - Час – сутність відчуттів нас багато коли ми вдвох, нас ще більше коли ми займаємось коханням, віддаючись повністю, цілісно, ми - все, коли небо дрижить від гуркоту і кіптяви міста, абстраговані і грайливі нас так багато коли ми вдвох ми тільки одні коли ми удвох просто ми такі є, знайомимося з життям, а воно нас безуспішно намагається розлучити.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Я витіснив більше рідини ніж того вимагає закон Архімеда, шубовснувши серед хвиль, щоздіймаються над дахи, гарячі хвилі асфальту торкаються випаленого неба, машини гудуть, нескінченні потоки різнокольорових, блискучих комах швиденько перебирають ніжками, прямують у різні сторони по збрижених поверхнях доріг, там залишився гарячим розтопленим воском, покрив собою, мов плівкою товщиною в одну молекулу всі шляхи сполучення, щоб відчути як можуть нерви боліти, реагувати на грубе тиснення, я знову фобонавт?
Страх чекає на мене, я кажу «ні»
Вже не ховаюсь у тінях від світу і самого себе, власне якщо це роблю - то виключно для самозадоволенняли може страх став насолодою? Вдруге повторюю - ні, шановні добродії, я не боюсь грому стін, шепоту страху, мене ти підтримуєш у такі хвилини — я люблю розчісувати твоє волосся, це тебе заспокоює, а потім збуджує, в якісно новий стан переносить, негативні емоції падають вниз, на землю, і там хай шукає той кому дуже треба, а ми звільняємось від того неприродного, викликаного оточуючим середовищем — Лондону тумани, наче дим маріхуани, міста з глузду з'їхали, люди здичавіли, шукаючи вирішення проблеми, сіро падають з мостів я налип на стіни й вікна, закінчився в чужій пляшці, вилився у люк, не впізнавши ні обличчя, тіло фантасмагоричне здав на поруки розлук.
 Київ блимає вогнями, сірий дощ прийшов за нами, з нами хором ніч мовчав, тільки запахи розмови доторкають стелі знову і шумить вода як кров, кров піниться як швидка вода, горять короткі вежі свіч над полоненим містом, вина Криму, ми - обійми, теплі руки, примружені повіки, сон зароджується з кохання, не відриваючись один від одного,
дорослішаєм чи старієм, геть заплутавшись в постелі, розказуємо казки про «інших» та «інакших» собак, про солом'яного динозаврика з плейером, один одному в один голос, перебиваючи один одного, сердячись один на одного що перебиваємо один одного, знання твого тіла, пізнання твого розмаїтого внутрішнього світу ми перекидаємось в гарячому ліжку, мов дві змії звиваємось і п'ємо воду-слину один в одного, не в змозі відторкнутися більш як на секунду, подушками воюємо і серед мокрих простирадл нам надзвичайно, а «світ гине»- сумно проказує приглушена вулиця, нам від того боляче занадто, нас дійсно це вириває з безмежного щастя, ці два слова за якими пустота майбутнього, далекого чи близького, ми думаємо, рокривається світ, я не знаю поки, що нам краще - жити в своїй відділеній реальності, чи розтворитися у всьому що нас оточує, хочеться суміщати, так важко виходить все мов не до  кінця, недосказане, темний осад в душі, в наших душах, тому максимально намагаємось відкритися один одному, це те саме що відкритися цілому, безкінечне красивому, багатогранному, ситуаційно різноплановому мету  визначимо коли прийдемо до неї, це мабуть неправильно, насправді,  я думаю, істини завжди є проміжними підсумками певного періоду життя. Є верховна мета - щось абстрактне, але все ж досяжне, просто треба намагатись відчувати цей головний напрям, у собі, тренувати свою чутливість, фобонавтику, як науку, досконало вивчати експериментальним шляхом, а її головні положення - зовсім не похмурі діагнози цивілізації (хоча – як для кого), страх всеодно повинен у сильної людини врешті викликати щире протистояння, яке приведе до піднесення інших почуттів і в цьому завдання фобонавтики, вона повинна показати, що страх можна знищити коханням, відкритістю, прагненням віддавати себе коханій людині до останньої краплі. Якщо це чимось схоже на популізм, вибачайте, говорить серце, воно ніколи надовго не затримується у водах логіки, зберігаючи нейтралітет від всього сказаного раніше чи того що ще придумають гарно підвішені язики з гарно промитими мізками. Насправді, слова часто не можуть висловити все, що відчуває людина, майже ніколи не виражають повноти почуття, все це проходить на надреальному рівні спілкування людей що доторкаються енергетикою і готові ділитися нею не застосовуючи слів...
В той час як виють коти на сонце – бачу вологі сліди, Ансельм? Давно його не бачив, десь зникла ця доброзичлива потвора за поворотами космічних магістралей в паралельних світах, де все зовсім не так. Здається він дуже виріс, змужнів (тобто здраконів), вже видно голить бороду, тримається незалежно, посмішка - смішна краватка під серйозно прямими віями. «Що з тобою?»» - «Одружився.» - «Серйозно?» - «Дуже дуже серйозно, пожинаю плоди молодечого шалу” - «Розчарувався?» - «Зовсім ні, просто не думав, ще це може трапитись зі мною, це як вірусна хвороба, одружуєшся і думаєш, що все лихо - тихо, золоті гори, носити на руках, зірочку з ясного неба, і сам віриш в те, що можеш це зробити і тут—пуф-пуф, шматочки  луски на підлозі, супружній обов'язок після спустошливого дня, кастрюлі з кислим супом і чия там волосина на дні і хто поїде родичам по подарунки!

-ти говориш не про кохання, в побуті безліч стимулів для кохання, якщо воно є основою, якщо воно взагалі є. Ансельм, лисий дядько з черевом, саме так розмірковуєш, говориш, де дитяча безпосередність?
Ансельм похнюплено- я сам все розумію, але життя примушує міняти точку зору
- маєш страх і комплекси, не  можеш і не хочеш змінитися внутрішньо, причому тут волосся в котлетах, невже більше нічого, невже ти продовжуєш думати що живеш тільки для себе where is your self-sacrifice? Self-sacrifice де? Чому одруження - це сімейні труси, телевізор, газета з останніми плітками і набридла робота стереотипи виховують нас, всі виходи забито людськими заборонами – соціальними комплексами хіба ти вже геть став таким байдужим.
Ансельм - ба, як говориш юначе. Ти ніби все вже знаєш, а я твердо впевнений - в мене клінічний випадок.
Ансельм, все життя, твоє і моє - це хроніка клінічних випадків і випадковостей, та й я вже прожив стільки, що майже дожив до свого теперішнього віку...

 

ІЛЮЗІЯ - 29
За стінами, за страхами, підхоплюються вихори, закручують погляди проникливі, руки здіймають холодом пронизані, трясуться і виють, сліпо вірячі діти – ми, загаялись, застукані обсерваторіями за збиранням сузір'їв у плетений кошик, квіточка до квіточки, стебельце до стебельця, обпікаємось зорями наче спогадами, видіннями розширюємось заповнюємось, під світлом стогнемо гарячі, у темряві завмираємо стомлені, відчуваєш як все змінюється постійно, кожен з помилок викручується, плаче надто близько сприймаючи, безтурботно сміється, надто радіючи і в примиренні сенси вічності, там наважився світ з'явитися, а померти не зна того місця, бо все заховано все заліплено павутиною слиною відкрити двері, продертися крізь павутину, пелену туману в'язкого звідтам сонце даленіюче кличе, поруч себе збираючи душі непоточені, неважливе їх соціальне становище - андрогін, браток чи бомж засмучений, не впливає нічого і не випливе ніц нового в той час дивлюся на холодні екрани, згаслі картини, слухаю завмерлі ефіри, чую голоси помираючих водоспадів, висохлих русел, зігнутих донизу дерев, в будинках коханці сплять на колінах чоловіків, а їх дружини грають в дартс де мішенями - постери американських мегазірок, вони гніваються на невдачі, притримуючи кишенькових собачок за крихітний повідок, слухаючи їх дихання, проникаючи в їх мізки ходять попід вікнами маги дій і реставрації жаху, затуляють сірими постатями ліхтарі ледь живі в індустріальному колапсі, астматичні оргазми розбудовують суверенний всесвіт, а сльози нищать вогонь, злі на спеку 
видозмінюючись, піднімаються випари, люди поспішаючи, уповільнюються в чомусь іншому і вже всі запахи нудотні, але в іншу хвилину стає приємно, що серед них все гарне теж знаходиться і воно має теж свій власний запах, а гілки дивних дерев, лізучи у вікна спробують знову мене розбудити, хоча я не впевнений що то є сон , скорше я даленію у сприйнятті, затверджуюсь у епіцентрі емоцій і підпадаючи під впливи замовчую те що відкрив, дослідив, оцінив
переслідує безумство - це кажуть всі, дійсно, всі сходять з глузду і не розуміють, що просто встановлюють нову соціальну норму, яка буде потім обов'язково винагороджена винятками, які зараз поки що є тією ж соціальною нормою. Таким чином, облагородивши своє прагнення до індивідуальності у всьому, насправді потрапляєш в ще складнішу ситуацію, ризикуючи стати піонером апологетом нових форм світогляду, що в чомусь вічно зобов'яує, власне у пошуках розумних союзників, яких зазвичай надто мало надто бідно, з'являються пересічні содомайзери, які завжди викривляють всі ідеї та бажання,
спотворюють все що можуть, віднаходять у собі здатності продовжувати свою паразитичну діяльність, все розростається і ти не впізнаєш в певний момент свої слова і думки, почуті від когось абсолютно «лівого» і вже навіть засумніваєшся - чи то вони, чи то хоч вони є фундаментом того брудного проносу, тут вже не рятує ні дезинфекція, ні дезинформація, ненадовго рятує горілка, назавжди рятує кокетлива петелька на гачку під стелею голісінької кімнати... створюючи щось, важко домогтись чистоти ідеї, ще важче потім після її спотворення і спаплюження повернути ту чистоту
моє лихо поводить себе тихо, чорніє самотньо в кишені в'яне як торішнє яблуко, майже без вітамінів, без сонних і винних, а продовження всі у мене в тій самій худій кишені, бліді кордони заборон, формулювання, забрьохані у власному болоті, «не пущать» - ще не означає взагалі послати подалі, над нашою країною ще збиткуються, а надто ми самі над нею збиткуємось, негативні емоції перетворюючи в свою захисну сферу, тягаємо мушлі
різких висловів, готові наїжачитись будь-де, навіть сидячи на біде, поставити всіх на місце, вірніше розставити всіх по місцях, а в центрі самому пишатися і надимати поважно щоки в нашому суспільстві переважна більшість вважає мало не непристойним вихлюпувати свої позитивні почуття на незнайомих (то ж є вороги, носороги, рогаті Боги; стервятники над вашою священною недоторканістю). Розвиваючись людина встановлює кожен раз нові критерії, моральні традиції часто гальмують розвиток індивідуальностей, бо їх надто грубо примушують. Надто часто ви робите те, чого вам не хочеться, але треба, бо так прийнято. Це відбувається кожен день десятки разів. І чи хотілося б бути повноправним господарем хоча б своєї психіки, емоцій, рухів і вчинків? Всі хочуть, та майже ні в кого того немає. І не буде якщо продовжувати свою фальшиву шану, брехливу віру і тваринний страх перед неприйняттям з боку інших. Постати проти традицій ще не означає наплювати на минуле своєї нації і соціуму, просто кожен створює собі життєвий простір і шукає власні шляхи самозадоволення, особистість повинна бути вільною і вона це відчує, лише зробивши своє світовідчуття, існування максимально корисним собі. Всі інші заперечення типу - «так і до анархії недовго» - стосуються виключно внутрішніх рамок і принципів особистості. Я теоретизую, ви не погоджуєтесь. Вічний кругообіг ідей в природі .


Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros Sigur Ros....
 - все що зараз слухаю, це все що взагалі можу слухати, це єдине що варто слухати, це єдине що не кришить гармонію а відновлює її тонкі стінки, та музика до якої нічого додати ні людям ні звірям ні тіням ні нахабним та хворобливим ангелам...


УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР
Я підняв голову з подушки на хвилину, здалося, ніби загорілись мої щоки, зітліло моє волосся і кришаться ноги і руки, шматочками відпадають від мене.
Я роблю одну помилку за іншою, я підкрадаюсь, та в останній момент виявляється щото за мною хтось підкрадається і вже в стрибку, залишилась мить до міцного стиснення на моєму горлі м'яких подушечок і гострих кігтів.
Мої знавіснілі ранки, кава і сигарети, дзеркало в якому викривляються мої бажання і лише тоді вони стають справді істинними, кашель, спазми шлунку, моє тіло-брухт, непотріб, скривавилися, засипалися, мій день-то не день, тане день, гине світ, передчуття і твої погляди здаються холодними, я помиляюсь, я роблю, потім думаю, намагаюсь виправити, натикаюсь як на відкрите лезо ножа на твої погляди міцна кава і там солоно, солоніше в чашці, дика суть, емоційність, ти сказала, я чекав, бачив ті слова як предмети, які літали по колу над моєю головою - скалки пластмаси, крижинки, пісчинки і пусті пляшки, через мої очі - твої погляди, через мої, я розгублений, вже не сильний я розкрився поранився.
Віск парафіном замінили, природне на штучне, так башта зверхньо давня стримить над урвищем, там боляче хмари, боляче птахи, стіни далеко, промайнув, геть все, пізно в  небі, грім стишується в моїй пустій голові гарна акустика, грім - твої слова, двері скрип, я вільна річ.
Я не річ.
Побачити сон, наздогнати, дивитися в плече глибоко, все таки краще ніж бути, ні, краще просто ніж - ламати сни на друзки, в кожному ти, тоді мені тебе буде більше, мабуть стане все глинистим потоком, заліз в залізо і мав там знайти польову прив'ялу квітку, грішним одягом грішне тіло без сумнівів, сам як сумнів, половину пізнав, іншу - не вдалось, упав під землю, навалились гори, хлюпало черстве море, ким я не знаю, хто я не знаю, розгубленість, спокій,  де є тривога між ціми мурами; збожеволілі привиди, шугані, замарані на окуляри наступають, в очі вдавлюють, прямо в хворі очі, дійсно це має силу втрачення відшуканих слів. Я помиляюся, відриваюся від   помилок  прямую до тебе шепотітиму «Трапляються речі, які ». потім вилітає з горла вбивче мовчання розумієш, трапляються речі, які.... майже над дахами струмені білого диму повзуть розтікаються, промені гудуть, як високовольтна ЛЕП, і цвіркуни, і шумуюче пінне море, холодні камені самотності, роспластане тіло, я скаменію, я задихнуся , буду мовчати у всесвітньому мороці, який так непомітно розрісся, забруднив, хижа квітка торкає пелюстками, але вогонь схолоне раніше, ніж я перестану думати про тебе…
Я бачитиму теплі і довгі сни, в той час як ти писатимеш про мене і зрозумієш тоді, в самому кінці, дописуючи, що то я водив твоєю рукою і то все насправді не ти відчув, прообраз, невдаха, я знаю свою смерть, я бачив ії близько, я тобі й зараз описую, власне сам все відчуєш, звідси все добре видно, звідси я продовженнях, чудесних вирішеннях твоїх знесилених передостанніх рухів у темряві безвихідної води    

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Запропастився, зник, завіявся, перманентний стан, постійно зникаючий the one, інколи ще до повернення, один знайомий тип, колись його звали Ер. і тоді ми були різні люди, дві розхлябані самотні особистості, потім він загинув під час пожежі і став після після смерті, як я, перетворився на мого метафізичного двійника, психологічно і інтелектуально ми не антиподи, скоріше дві половинки одного яблука, коли він ще був живий і ми не знаючи нічого один про одного, жили у великому місті, я інколи спостерігав за ним через власні сни і марення, тому він видавався нереальним і чужим, я холодно дивився на його конвульсії у кошмарних вбивчих стінах і безвиході транспортних розв’язок, з яких всі дороги врешті ведуть по слизькому колу відцентрово і безкінечно, розкручуючи, пришвидчуючи сум і загибель, тоді сам почувався приблизно так само, майже не було різниці.
Мені навіть здається я його бачив декілька разів у самому серці полісу, дивився у глибокі вітрини, а він стояв за декілька кроків позаду з таким байдужим обличчям, втім приховано розгубленим, самотність його руйнувала, ніби рак, повільно спустошувала – емоційна саркома, безнадія, всі слова ніби кулі влучають у незагоєні виразки, тоді вже не страшно, просто дивно, який же ти везунчик, єврейське щастя живе в грудях українців, сидить на опущених плечах –  і коли я різко повертався, нікого поряд не було, зникаючий, коли на ньому зосереджуєш увагу, люди як завжди поспішають, нічого не бачать, нікого не чіпають, зустрічався з ним у метро і автобусах, в тихих парках, коли якраз писав про нього, на концертах де він теж був патологічно один, байдужий ззовні, розгублений – це вже власна іридодіагностика.
Потім я поміркувавши розібрався, що все таки ніколи риси його обличчя не були ідентичними, а те, що він змінює зовнішність важко припустити. Вірогідніше всього що він не один такий, подібних йому багато, взяти хоча б мене в ті часи в тому стані, фобонавти блукають по містах, принижені і приглушені, вразливі, дикуваті.
Виконують чиюсь волю?
Божественну? Комерційну?
Слабкі покірні – тому я тепер проти пасивної фобонавтики.
Але зараз не про те, отже то була людина, якась істота, її я міг бачити лише боковим зором і тоді він був мені таємним чи ворогом(так і не знаю ким), з яким я ніколи не познайомився.


СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Одного разу мені приснились танцюючі цифри, освітлений простір, сірий кокон в мокрих бинтах, які намотувалась на нього невидимою рукою, простір спалахував прозріннями, в ньому крилось розуміння важливих речей, повільно блідими кроками я наближався…
Мене впевненість заполонила, що той сон має відношення до Ер і йому дуже погано, боляче, йому все гірше, відчував що від мене щось відривається, летить геть у безодню, витягує мені нерви, подовжує їх, примушує дико боліти, хтось помирає на моїх уявних паралізованих руках.
Ер, де ти? З слухавки, яку я ще міцно стискав пальцями, вирвалась хмарка диму і язичок вогню лизнув моє вухо, я здригнувся став тілом у джинсах і футболці, яке сидить на дивані ГОСТ-2374368508, у панельному будинку серед грюкоту і лайки сусідів за стінами
Все було надто реально
Від того було страшно
Я знайшов адресу де він жив, втратив на це дуже багато часу, та врешті допомогло те що я називаю завершеною інтуїцією, вона веде, попереджує, читає вчасно нотації, сміється коли смішно, просто є світлом попереду за яким є сенс йти.
З самого ранку я був там, дім №87, гостинка, наліплені однокімнатки, мов ластів’ячі гнізда на скелі, квартира 63 на п’ятому поверсі -  чорний отвір дверей, запах гіркого ядучого диму, який тільки тиждень тому супроводжував банкет голодного вогню, я переступив поріг, у мене безліч асоціацій, дивний бідний Ер, твій запах зник, тут чорні стіни, ображено глипають пусті віконниці, що повилітали від температури, “ зворотня тяга” як в американському фільмі, обривки шпалер та зламані меблі, чорнючий Кухонний Сторож, яким я його уявляв, тільки пустий і мертвий, вимкнутий з мережі, під ногами хрустить скло, в ньому ще живуть образи риби з малиново-солодкими вустами, вона тут була, плавно линула над підлогою і її бездонні очі, її випещені бліді плавники, і також я бачив в цих уламках знавісніле обличчя Ер, перекошене від жаху, знесилене без кисню тіло – поволі порівнював з тим, що бачив у власній уяві раніше, і що про це писав,  тут  моє нещасливе друге “я” уявно померло в уявному полум’ї
З того дня як я відвідав обгорілу квартиру, ловив себе часто на думці, що встановився вже повний контакт з сутністю того Ер, взаємовпливи з того світу, з цього світу, з безмежної кількості реальностей, де він літав переміщувався, як частина простору окреслена ледь видимим сяючим контуром, він пришвидчував мій пульс, двигтіла в голові важка кров, я переносився потрапляв до чорта на кулички, де Макар телят не пасе, і чекав там чогось до нових віників, до грецьких Календ, не дочекавшись повертався, під час дуже несподівано уриваючи епізоди.
Ер дуже довго впливав на мене звідти, метафізичний двійник, якому було чорно і боляче серед рухомих площин Передпокою визначення подальшої долі
Коли я позбавлюся того відчуття кошмару реальності, ти заспокоїшся там, на схилах Пекельного Раю, там ми з’єднаємось, двійники повинні будуть зустрітися, коли останній подих покине моє холодіюче тіло

СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Ти віги, я торі, сіамські близнюки розрубані навпіл загоїлись, живемо, пли-вемо по паралельних тунелях і ніколи мабуть не зустрінемся віч-на-віч, щоб побачити у чому різниця, які відмінності заклала природа, які рефлекси ви-робила у наших розшарованих на страхітливо блискучі кольори сутностях.
Ер. капає в очі собі візін, я вдихаю у ніс свій назол, але він сліпий тепер і ти-хий, а я не розрізняю жодного запаху смерті.
Ер я тебе шукаю і я зрозумів – роблю це за власним бажанням, в крайньому разі тепер, бо раніше то в мене заклали панічну програму – знайти тебе тим самим відтягнувши власне безумство
Використовуючи мене, вони навіть не підозрювали що власне мені того са-мого хотілося, після того як я змінився необоротньо. Тепер все інакше, прос-то-просто-просто навпаки
Вони багато чого я відчуваю не знають і тепер. Не уявляють що моя фобона-втика – то не тільки інвентаризація відчуттів, їх дресування, поглиблення,. сприйняття реальності
Не можуть уявити, що все набагато складніше. Власне навіщо то їм, тим лю-дям в яких я зірвався з аркана? Здається їх цілі були не надто далекосяжні. Все просто.
Вони не підозрюють про існування емосвіту де все відбувається, вони не знають про те, скільки світів за дверима...
Життя ні реального, ні уявного не вистачить все те побачити відчути пізнати
Ер я тобі заздрю, шаленцю. Може даремно ти втік і вхопив найважливіше , врешті мав шанс і використав його. мене тримає в емосвіті набагато більше ніж тебе, я справді не можу сказати що мені важливіше, але ти зрозумій. Во-на варта всіх світів і безмір лише бліда фреска поряд з нею. Я інколи заздрю твоєму падінню чи вознесінню, глибина зачаровує, ланцюги відпускають та мабуть немає сміливості цілком відринути все...


СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Я відвертаюсь від страху, я прогнозую великі зміни, це трішки не правильно, бо вони вже відбулися, двійник мій помер, тоді щось згоріло в мені, довго не міг прийти до тями. З ним я позбувся безліч сумних моментів, що примушували страждати і фізично і духовно він загорнувся у саван, він згорів у своїй квартирі, я довго не міг зрозуміти, але ми були тотожні, він був тією темною стороною мого «Я», що забивалося в кут, агресивно гарчало, відчуваючи, як її кожен день страчують подібні.
Ер зник як категорія, що охоплювала всі мої почуття, була мною надто довго, надто глибоко. Я викинув зі своєї психіки крики, біль безкінечний можливо просто заглушив, він відмер як частина мого мозку, мій психологічний дублікат, моя друга темніша тінь, я
забуваю коли Час був до мене холодний, тепер, я вважаю що сам можу бути коли захочу холодний і навпаки - добрий, адже внутрішнє звільнення і -право самому вирішувати набагато цінніше за фізичну свободу.          
Я сортую і ретранслюю почуття, вони не є страхом, бо ти є замість пустоти.
Salvation, яке зовсім не divine і в цьому величезна радість
Між нами інколи холоднішає простір, пронизаний енергіями, ми все швидко вирішуємо, залишаємось теплі закохані - Корівка і Шкляк. Злиття і тертя наших тіл, музика спалахує в мозку і освітлює стіни, хай собі будуть байдужі, вони не такі як були, знайдемо протиотруту, що життя має збігати але сто моїх поглядів на твої губи, зближують тисячи
твоїх поцілунків. Ми змінились, раніше накурені самотою і все сприймаючи похмуро, надто глибоко…
Прийшов час все розбити зайве шукаючи відповіді один в одному, зробили перші кроки і тепер врешті не можемо зупинитись, нероздільно існуємо мов одна вода, чи один вогонь, спровоковані субстанції, хитрі лисички в казусах днів, підлогу розфарбували дивними смугами, перестрибуємо по тому, зближаючи окремі хвилини, інколи здається, що ми в брилі Часу нерухомі заснули, якщо хтось дивиться зі швидкості більшої за Час, але витримуємо ті важкі погляди, переповнені новими враженнями.
Підготовані…
солону воду, різкий вітер, серед каміння буду з тобою на вершинах гір Заходу сонця віддаючи наш захват, ділимось сигаретами і яблуками коли захочемо відсторонимось від голих облич, що не виражають нічого, врешті отримати волю і нею розпорядитися головне.
Я дихаю і твій запах на моїй шкірі, як ще одна оболонка я пахну тобою, ти пахнеш мною глибоко тут, щоб пливти в повну шир найближчі і ще багато слів якби вони могли все сказати?
Сни крізь пальці відлітають…
Коли їх намагаєшся піймати, висковзують як дим і піднімаються вверх, розм'якшують похмурі стіни, освітлюють цей світ, він дійсно такий багатий у всіх своїх вираженнях і зовсім не хочеться бути модним і похмуро обірвати цю довгу тираду що розтяглась на декілька сторінок.
Адже все продовжується і думаю покращується з кожним днем, з кожною новою людиною, що зустрічається на шляху. Ми так чудово зустрілися, що тепер йдемо поряд, завжди. і Час нас наповнює і ми його також рівнозначно збагачуємо
                                                 
УРИВОК З ЩОДЕННИКА ЕР                       
Нуртує вогонь у воді, глибше під хвилі, вогонь там як сновида, блукаюча примара я як примара з обличчям сірим і мовчазним під спокоєм я не зупинився вчасно, тепер хаос, есхатологи вбивають іронічно надію дають,  мої  думки,  моє-твоє  кохання славносумнозвісні, багато маю, віддати хочу, мало, все витекло, втікло, залишилось на денці страждаюче, загибельне.
  Підтримуючись у вирі вогню, водою заливати і не боятися сповільненного сунення чогось, щось дивне відбувається, все частіше нерви натягнуті, з подряпинами і рубцями, звивини - зливки золота, свинець у кістах, гаряча магма і спека, як наслідок. Бліді коридори фантастичного міста, зразки мрій у кунсткамері, спочатку був сніг, потім - Бог, потім - брехня і самотність, менше від всього що має вагу, більше висоти і величі  майже запросто, ростуть пагони.
Я кохаю боляче, винуватець - я сам, і міст валиться, тріскаються пори, нагромаджують горизонт віками зхиблені направлені губи поцілунками, очі холодом небезпечно бути Богом, небезпечно спотворювати тексти і кусати вії, шукаючи заюшені підозрами домисли, слова мають багато сенсів підіймаєшся візьми мене за  руки це ж неправда, це прийшло і піде вічно прозаїчно не так як усі думають і як ми думаєм зараз дай руку
слова - сміття, слова – коштовності
плече заціловане
між нами стіни руйнуються
фобос і деймос зійшли з нашої орбіти
сон породив Deja Vu
 ти – Dеja , я –Vu
смішно, думаю про шлюбні ігрища пиріжечків з хот-догами
переносновидумані, перетинчастолапі у «Ргіmе Тіmе».
 Крилаті ракети в зеніті
Сонце, опади снів і снігу
 Боги думають, горді згорають, нас вдвох чомусь нас…
 піднебесна серединна
я хочу, щоб ти скоріше прийшла, я тебе чекаю як продовження життя у цій древній пустій вежі.
 кришаться камені під важкими кроками Часу.


ENDSPIEL
 Це вже не мій щоденник, що цитувався раніше, це я пишу зараз, я, згадуваний тут, як мрець, мене звуть Ер і з самого початку все було написане моєю рукою.
Я втратив тіло, легко втратив, важко знаходив нове, та вже маю його, сильне, гнучке, засмагле в міру сиджу на даху багатоповерхівки наодинці з вітром і сонцем в передосінній прохолоді.
Дивно, все так повернулось, помінялось місцями, той хлопець нібито описував свою роздвоєність, свою близкість зі мною, а виявляється (я ніби прокинувся з летаргічного сну), то я весь час писав про нього і про те, як він писав про мене, я виходив з тіла надовго фобовояж нас переплутав, розділяв нас і знову з'єднував та мабуть все-таки в мені вистачило сил повернути свого особистість, тепер можу сказати впевнено, що відчуваю свою підтверджену реальність, помандрувавши на гранях світів, уяву загостривши об терпкі і жорсткі краї я щось придумував ніби заглиблений в сон. І дивлячись тепер на ці пожмакані аркуші з літерами, тут мої підсвідомі рухи, неконтрольовані сплески емоцій, рефлексії на рефлексії, багато чого.
Перечитуючи, я пізнаю про себе нове, ніби зі сторони, ніби у відкрите вікно чіткий холоднуватий шепіт, з променями на губах я слухаю звуки холоду, говорить моє «інше» я, говорить і показує, я з ним розмовляю, переповнююсь, все сприймаю набагато краще, чутливіше, я змінююсь на вершечку хвилі я вже голодний вже спраглий до світу до тебе
В хвилини найвищої ніжності кажеш «Твій ти ввійшов в мою мене », заплющую очі, але твоє обличчя не зникає, чи то повіки прозорі стають, чи то так закарбувалась у пам'яті, я не знаю нічого, але шепочу самозабутньо «Твоя ти поряд з моїм мною », розніжена, запашна, трохи волога, унікальне щира і чутлива…
Сприймаєш шепіт як ритм наспівувань тіла, сприймаєш і обіймаєш я цілую і цим руйную темну сторону Страху я спокійний, я врівноважений, щасливий, естетично задоволений. Я - не фобонавт.
POST-END
Ер - відбиток на аркушах, я - ілюстрація на обкладинках, хто з нас завершений, хто рішучий? Хто в наступний момент заявить про зверхність своїх прав на існування розсудити марно, ми живемо в кінці, перетнувши лінію вступимо в початкову стадію безкінечності як нерухомі, як динамічні дві сторони, напроти і поряд, білі – чорні…
рахуючи овець заснемо
рахуючи тролейбуси проснемось
на лавці в парку
на різних півкулях планети задіємо різні півкулі мозку
однакові в секундконцентраті
відверті антиподи в розпорошеному просторі
людей, тварин, рослин
змія в траві, травинка в полі змій
народжені, уявлені, сотворені
забуті, зруйновані, відроджені
кола і вогні
космічні кроти
страх кохання
кохання страх
зміст у теплих руках
там ми мабуть можемо
з’єднуватись в одну категорію
в її теплих руках
і світлих поглядах…
                                                                                                          
 (Київ 1999-2001) остаточної редакції немає й не буде



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Откуда приходят на эту запись за последний месяц   1 день 10 дней 30 дней

Нет данных


 



ОБОЗ.ua