NO TIME community

Місце, де не діє час


notimecommunity
Музика часу: Tiamat - The Deeper Kind Of Slumber

Фобонавтика

Я рухаюсь як риба в позачассі, ти відбиваєшся в дзеркалах на моєму шляху, холодну кров і незмигні очі ти не хочеш сприйняти як своє рідне, але знай що ти - остання ціль мого переслідування емоцій. Химерна інтуїція вказує куди рухатися коли здається що вже запізно.Ти влипла в свій лептоп, і не бачиш вікна нагору воно стало білим воно пройшло крізь зіниці і віддаляється загортаючись в водоспади..

СПОСТЕРЕЖЕННЯ

  Спати в ночі, що може бути дурніше, коли так красиво, коли в голову лізуть втомлені, зате цікаві думки, вирізняєшся серед сплячих будинків своїм увімкненим вікном, чотири години ранку чи ночі, шурхіт крил цієї темної істоти, яка вкриває всіх без винятку до появи сонця, що несе рух на автостраду, відкриває очі сплюхам, які поки що сопуть в подушку, їм сниться як вони одного разу будуть спати до вечора, щоб бути свіжими коли почнеться саме найцікавіше. Ліхтарі блимають, перетворюють дерева, вихоплюють їх з темряви на секунду, якої вистачає для чиєїсь знервованої загостреної уяви, це так, я клянусь, все дуже незвичайно, коли ти стоїш на даху будинку чи на власному даху, а краще в цей час ще й ходити по краю бетонного Кубік-Рубіка на вухах, жонглювати думками і барабанними паличками (чи барабанними перетинками), заводити себе у відповідний стан, коли світло, ніби хтось повісив велику люстру в голові, коли хочеться бути оригінальним і ще хочеться темного пива і темної кімнати з гарячими губами, просто так, не придаючи великого значення танцювати в стилі реггі з усіма, хто ще може рухатись в чотири години ранку (чи ночі) і посміхатись, звичайно посміхатись.
  Танцюєш собі судомний пластичний танець, яким намагаєшся вигнати себе зі звичайного стану напіванабіозу, стіни пирскають від сміху, у вікна дивляться мовчазні птахи, танець – то дикий, то плавний, як ностальгія, як визнання того, що тобою керують емоції, такий дивний винахід – танці загублених, закритих, психічно-несумісних.
  Ранкові радіохвилі виносять втомлені тіла на берег заспаного міста, розряди наче розрядка, самозаспокоєння, остання пісня, останній танець, тепер тихо і пусто.
  Танцюючи з минулим, уяви як ти з ним кохаєшся, ні, краще уяви, як ти кохаєшся з майбутнім, у цьому, звичайно, більше сенсу, але врешті-решт кому як більше подобається – жити спогадами, чи секундами, які по неймовірній траєкторії, мов вогники опускаються на плечі і починають бути тобою, ти стаєш частиною Часу, а він стає твоїм мозком, секунди перетворюються в гострі леза які м’яко проникають в тіло не спричинюючи біль, а приносячи задоволення, бо все це відносно – біль, кохання, страх, зрозумій, все таке дивне сьогодні, якщо словом “сьогодні” можна назвати четверту годину ранку (чи ночі), тут тихе місце, лоскочуть крильцями розморені секунди, комічні куплети життя у приглушених звуках з далекої радіостанції.
  Перетворення організму в слабкість концентровану, затихаюче серцебиття, подорожі чекають нові, чи треба ще нового, не набридло бути антеною що сприймає людські емоції, пропускає через свою психіку, але давайте не будемо про це розмовляти, звивини, як рейки по яких летить вперед цей швидкісний потяг, безшумний чомусь, просто летить, в той час як ти танцюєш з самотою, ні, не треба про це, не треба робити неправильних висновків, гарно? Гарно! Все що хочеш зворушить, радіо хрипить давно, музика поділась, зникла кудись, ніхто її не бачив? Як вона побігла по прямому лезу траси, виблискуючи значками і компакт-дисками, якими щедро обвішаний її різнозеленокольоровий одяг. Музика, як мої нерви – натягнуті струни, кислотний дощ трансмузики пульсація, і шкіра мов скло пропускає випромінювання інфра-ультра коли хоче цього, і двигтіння заплутаних в організмі сліпо покинутих, названих неправильно, що це? тіні вен чи нитки, на яких ми – маріонетки, під музику розмовляємо, нас FМ розслабило, хіба ти цього не відчуваєш, що ми переродилися, ми здатні танцювати самотньо в чотири години ранку (чи ночі), коли цього хочеться, коли літаки і пасажири не знають, їм повинно бути соромно з того, що не відають як світ танцює під їх сонними ногами, як світ збільшується до розмірів собаки, у стрибку майже досягає сірого хвоста відлітаючого літака, і в зорях він загубився, лизнувши їх жорстким язиком, світ пошив собі шапку із власної шкіри, і музика, і танець, і дзвінки на радіо, сексгейт у Білому Домі, невцілені камінці і випадкові перехожі що поспішають сховатися в тінь і ти сам…хочеться звільнити своє серце, взяти його, пульсуюче ритмами і шумами, в руку, злетіти до хмар і йти по сліду літака, тільки піднятися вище, перестрибуючи з тропосфери в стратосферу, час від часу, і там зустрітися поглядом з верховним DJ’єм, який нам ставить музику, але ніколи не відповідає на дзвінки, тому що його весь час нема.
  Захоплення не вистачить земного коли дивишся на сходи по яких уверх піднімається пар із кастрюлі, де вариться новий день…


ІЛЮЗІЯ – 01

„we live on a mountain
right at the top
there's a beautiful view
from the top of the mountain
every morning I walk towards the edge
and throw little things off
like:
car-parts, bottles and cutlery
or whatever I find lying around
it's become a habit
a way to start the day”
 
Я не можу втриматись, щоб не розповісти про музику
Коли стою на краю скелі, кидаю вниз свої улюблені речі
Коли лежу збитий автомашиною
Коли вже сонний спускаюсь східцями в підземку
Хвилююча постійна присутність музики в голові, там вона - полум’я в зіницях непорушних статуй, вітер з краплинами соку, ворушиться гіпсове волосся, мелодія застигає після вибуху, уповільнює теплою рукою, заводить в дивну воду марень, що обступає разом зі звуками, танець почуттів, які сліпнучи стають ширшими і яскравішими
Нема вже тих хто називав сон вигадкою
Насправді плаче, насправді сміється
“пірнай поки сон не скінчився” – на вершечку скелі, кидаю вниз свої улюблені речі, прощаюся з ними без смутку
прориваюся на іншу сторону, залишаю на стінах тунелю позначки, щоб не загубити двері…
вільніше йду, спустивши рукава
на червоне світло
лежу, збитий автомашиною
знаючи що все відбувається не тут і тепер вперше ще не пізно
спускаюсь сонний у підземку, в найглибшому сні (it’s a deeper kind of slumber), де шепіт гучний поривається в густу млосну суміш, щоб зі мною спалахнути і згаснути раптово
самостворення самознищення самовідтворення
нова золотиста карма вільна від зайвих запахів
на діамантовому узбережжі прокидається паленіючий супер-Бог, пісок тремтить, тріщить вода, рветься по шву, залишає берег самотнім
прийдешнє з від’ємним знаком торжества, всі шукають єдину перлину у світі
ритмічна кров у танці крику, полонить, хоче знати
я в ритмі снігу, в танці винограду
стаю як білий сухий пил
знав би по вінця, але це неможливо
я живу далі, все далі...притримую дах
на тобі я ...білий сухий порошок, концентрат крижаного полум’я
твоє тіло – геніальна музика, схвилюй мене ще раз і не зупиняйся у найзаповітнішому.


ІЛЮЗІЯ-02

Під час втечі зневоднюється світло, стає крихким, печально-білим.
Під часом тануть сніги, хотів би знати коли прокинутись, вмитись від сну.
Невидимі залишаються в тілах сніжинок – там живуть, на мене дивляться, на інших, прямо в серце падають де повно крові.
Стискаю їх як дорогоцінну музику знеболюючу, маю надію на швидке повернення
Під час втечі гасне сонце, те, що завжди навпроти
Лише згубна музика, майбутнє без слів
В сірій воді вікон загусли звуки, шурхіт одягу, дихання, швидке і уривчасте
Просто неба відбулась нав’язлива мелодія, загорілась мов смолоскип крижаними бризками над той день, занапастилась разом з ним, протидіючи сама собі, борючись зі своїм існуванням, пір’ям розлетілась над дахи, вірячи в прийдешнє, силкувалась реалізувати своє хибне всерозуміння
Торкати мідні дроти, оголені ноги, віями струшувати попіл, занадто чекаючи на скрип дверей
У темряві стоїть ліжко, на нього падає сніг, дивуючи своїми піруетами
Біля ліжка сидить людина на підлозі, черпає з мороку іскри руками
Блищать, відкриваються двері…чекання закінчується…мить отримала власне продовження, нічого не означаючи вирваною з контексту
Тут музика
Тут закінчується чекання і оживає єдина мить, наколо лише предмети, що можуть стояти в повітрі
Навколо інші, зовсім інші
Тепер ми підкоряємось законам сяючого кола
Тепер лінії мають шалено миготіти перед очима і створювати ілюзію руху вперед 

УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
…Була остання ніч коли один із нас, а саме ти сказала дивні слова в телефон і я зрозумів як ти змінилась, чому так? Це залишає присмак від недовикористаних емоцій, а телефони справді прикрасились татуюваннями і дзвінок, мов мелодія на саксі, пронизливий, терпкий, хвилюючий, це ж не берег моря і не зорі південні, трохи життєвіше, але не знищуючи нереальність ти сказала: “Як швидко час вмирає, все, на жаль, вмирає разом з ним, і ти розумієш, я думаю ти розумієш,- ти в мене розумник,- що я мушу йти і не питай нічого, ми ж не співаємо в дуеті попсову пісеньку, що ти бачиш? Все не так просто, ти іграшковий солдатик у цьому житті і зовсім не стійкий, ти хитаєшся, а я повинна бути за кам’яною стіною, розумієш, впевненість у завтрашньому дні, потрібні речі під рукою і, розумієш, я тебе кохаю, я тебе кохала, але ж ти непристосований до реалій, ти не такий як всі, але й не такий яким би мені хотілося тебе бачити, дивний, дивний, бідний Ер., добре, не бідний, я тебе не жалію зовсім, злий поганючий Ер., ледача скотина, так легше? Прощавай, прощавай, через декілька років дякуватимеш що не перетворила твоє життя на пекло.” – “Пекла не має” – “Нічого ми б його створили – досить балачок – arrividerci, зайчик зі слонячими вухами, безробітний що не дивиться вбік Парижу”. Стіни реготали, дисонанси, резонанси, від того сміху руйнується світобачення, очі заплющується, правда – є правда, двері тихенько закрилися з того далекого-далекого чужого боку і як це відірвати від себе, жює мене жюрба, жюрба мене шкребе, лиха годинонька на шию чувака, на повний зріст торбануло, що ж, що ж, балкон запрошує, нетвердими ногами, вона вже відкриває там внизу дверці машини кольору морської хвилі і я сліпну від бажання сполохати птахів своїм розпростертим на снігу тілом і трагічний струмочок крові на щоці, як водиться, фобонавти смертні і не тільки взимку і не тільки з дев’ятого поверху, взагалі, це по дурному, навіщо обривати життя, коли воно й так обірване, щоб нічого не відчувати? Ні один самогубець не хоче вмирати, кожен з них хоче щоб його врятували і пожаліли, навіщо думати про це? Написати великими буквами: “Don’t think about suicide”, прибити той напис на самому видному місці і не дивитися на нього ні в якому разі, бо всеодно будеш про це думати. Стрімголов на кухню до посуди, тут всі живуть настільки довго, поки не розіб’ються і тут лежить папір та ручка і все це я дописую, дожовуючи шматочок черствого хліба, я вже двічі облився молоком і трішки потрапило на сторінки, хочеться провалитися в сон, сон рябої кобили з рябим жеребцем на рябому болоті…
  Ги-ги, Ер., ти вже забув що хотів щойно вистрибнути з теплої затишної кімнати вниз на –бр-р-р- холодний, колючий сніг, що повинно було символізувати твою невмирущу любов до вищезгаданої особи – дрібниці, як говорив Карлсон, не варто й згадувати, у Карлсона мабуть теж були подібні випадки в житті…
  Коти шкребуться на душі, свиню з годинниковим механізмом підклали під наш монастир, та все то, розумієш, витівки, пусте…
  Ер., комедіант від любові, фобонавт третього рангу, дослідник холодильника і людина яка ковтає котлети зі швидкістю світла, як там звучить народна мудрість: “Любов приходить і піде, а їсти хочеться завжди”.
  Bravissimo, легінь підвищеної файності, ти все вмієш сам… Жуй бутерброди і не думай про її неземні очі.

(написане власною рукою)…
підпис: Ер.- опальний принц недокрів’я.


  СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Стіни як завжди мовчали, повернувшись спинами до людей. Стіни завжди відвертаються від людей – тому з ними важко розмовляти. Але, якщо більше немає з ким…
Остання хвилина настрашила, немов вона стала дійсно завершенням безкінечного каравану горбатих, повільних думок, побілів, почав тремтіти від внутрішнього холоду, який постійно випромінювала кам’яна, неприємна на дотик (слизька, волога) тюрма самонерозуміння, шкідлива для здоров’я побудована з древніх потрісканих гранітних блоків, невідомо коли привезених невідомо ким.

Під збільшувальним склом читаються поеми, щоб краще було видно між рядками. А там сенс забруднений підошвами тарганів, мишачими різнобарвними сльозами і відбитками людських пальців. На цій планеті скрізь відбитки людських пальців, на всіх деревах, стінах (через те вони відвертаються і не хочуть розмовляти), на наших тілах завжди знайдуться сліди чужих рук, а в очах ще тліє страх, народжений, коли кожному з нас лізуть в очі, колють очі, плюють в очі, чи говорять правду в ті ж самі ні в чому не повинні органи зору.
Люди вже майже все позначили і перерахували, а тепер з гордістю ділять, переділяють, перерозподіляють, відкидаючи гнилі рештки, продаючи за безцінь те, що взагалі нічого не коштує, підкидаючи під чужі двері непотріб, страхуються від страху, невпевнено крокують по гострому лезу вічнозеленої безкоштовної Вічності.
Здається, що кам’яні підвали всередині людських тіл (саме ті, що зроблені з потрісканих гранітних блоків) існували завжди, хоча ще ніхто не сказав про їх майбутнє з упевненістю, яка все таки була б недоречною у всьому, що стосується людей, їх внутрішніх органів (кам’яниці зазвичай знаходяться у важливих органах – серці, печінці, нирках, легенях), почуттів і особливо часу їх функціонування, життєдіяльності, життєбездіяльності, постійного життєлежання перед особливо важливим телевізором в особливо важливі дні для людства і всього неймовірного Всесвіту.
  Стіни…
  Мовчання – не завжди виключно затримка слів, що цілодобово лізуть кусати за вуха оточуючих. Мовчання – фальшиве золото, знак вимушеної згоди на все (згодні з тим, що ви найкращі з нас, ми вам будемо зав‘язувати шнурки, чистити одяг і ніжно цілувати в шию). Та мовчання стін – це особливий нереальний стан. Ми не спроможні відвернутись від усього так, як вони, закрилися з усіх сторін, одягли окуляри вікон, зробили непристойні татуювання навіть на висоті 16 поверху і повністю заглибилися в себе, в мене, в тебе, сприймаючи наше життя, як власне, повільно думають про наші сварки, сльози, радість і хвороби, тихенько зсуваючись до середини, повільно тиснучи і придушуючи все, що ми хотіли б залишити на тоді, коли з камінних карцерів зробляться руїни і сонце, що постійно обіцяло волю, стане самим важливим, важливішим за генеральне прання, невимкнене світло, незакриті кришки унітазів, важливішим за все наше минуле життя.
  Стіни знають…
  Знання їх утворюють ноосферу, безумство пульсує серед хмар і під ногами, на мокрому асфальті, повсюди їх знання і пророцтва власної загибелі, і вбивства нас, таких хороших і добрих на великі свята. Повсюди стіни хочуть більше. Тиснучи, не дають нам розправити плечі і вільно дихати, кохатися без страху чи хоча б без неприроднього сорому. Вони годують нашу уяву, вони показують нам які захочуть сни, тримають міцно занурених в страх, отруюючи ним все тіло і мозок…
У численних засідках звивин на нас чекає новий хоррор-сон, його ненормальність цілком зрозуміла, адже сни розгадують відштовхуючись від супротивного. Але про це завтра, завтра буде краще, краще, легше, я дихатиму нормально…

 
СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Проснувся у своїй бетонній норі, у бляклому, потойбічному антуражi стін-наглядачів і те, що в снах пропало, назавжди залишив в подушці, заплутані схеми мрій і зрозумілі тупі бажання – все це робило світ повільним, опускало в фарби нового дня.
Все це несло тривогу, засипало піском умовно чесні погляди, самокритичні висновки, а блідий ранок не був чимось новим.
Грошей залишилося дуже мало, друзів зовсім не було, птахи всі летіли мимо і неправда не приносила вдоволення. Робити було нічого і ні для чого. Хотілося кохання, будь-якого, самого гіршого, найнещасливішого, потворного і нещирого. Але стіни були проти. Стіни були навпроти і скрізь і завжди однаково і хто б ще міг щось бажати крім визволення, зустрічі на будь-якій річці будь-якого союзника. Пари ангельських чи будь-яких крил, злетіти і не чекати, коли по тебе прийдуть і торкнуться ненастирливо, але страшно. Легенько, але навіки боляче. Торкнуться, щоб переконати, пережувати і ковтнути. Не хотів просинатись, але ж не будеш спати вічно.
За стінами сусіди тренувались в римуванні лайки та незважаючи на це, хотілося приємних запахів.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Спільно вбивати Час так цікаво, буквально відчуваються його кроки униз, по сходах, схожі на цокання годинника.
Ми закрили Час в годинники, примусили бігати по колу, але він тільки саркастично посміхається, дозволяє робити з ним що завгодно, програє битву щоб виграти війну, танцює на сценах циферблатів ”пого” з нашими планами і завжди залишається неушкодженим.
Свої фрагменти /сегменти / частинки/ Час дає нам в борг під людоїдські проценти, а потім стає комсомольцем, що шукає зерно у куркулів, стає мечем, підвішеним на волосині, стає ямопрірвобезоднею, засовує нас між скибками хліба, натхненно пережовує, спльовує неїстівні кондоми й прокладки.
  Але в тих стінах Часу не було - не знайшлося вільного місця. Тут правило щось інше, уперте і амбіційне. Фобонавт не виходить за межі квартири – і не може того зробити. Квартира, клітка, бетонна пастка, кунсткамера, дупа – все це актуальні синоніми (Що стосується цього синонімічного ряду, кожен може сперечатися про справжні назви, але тут не беруться до уваги ніякі докази, бо вони суб’єктивні, як кіт стосовно миші).

Подорожі в Ультра-Армагеддон частішають і стають все цікавішими в плані дослідження власного страху і здатностей його посилювати. Фобонавт бореться з павутиною, падаючи в ями депресії, виповзаючи знову на поверхню і все таки залишається впертим, хоча оточуючі цього ніколи не помічали і не помітять.


ІЛЮЗІЯ - 03
  Стає величнішим час, огортає суцільно, випрямлює кривизну, виліковує вивихи, з нами напіваромати каміння, з нами сон і день, хилиться дерево, фамільне дерево, але ще не впаде, бо з нами тихі кроки і шепіт незграбних пульсуючих створінь, які бачать все і чують все, знають про все apriori, допитливо вклинюються у свідомість, хіба лиш для того щоб скасувати невідповідності тим думкам, що пливуть поволі в непевний космос таємничих сил.
Храм крові дзвенить кронами куполів, витягується хрестами в небо, хрипить фундаментом, притискається до землі.
Червонію коли думаю про весну, яка сама бліда від недостатності хромосом щастя, злітає все вище і вище...
в такий спосіб народжуються птахи – з відчаєм у очах, неспокоєм в крилах, затінені листям, чутливі до поштовхів зір.
Люди народжуються інакше – в муках, сумнівах, в безримних криках, вогонь їх нівечить, вода спустошує, вони силкуються, тамують подих, тримають день за ламкі вії, Час виривається з їх рук холонучих, швидко і гірко вони сивіють, всі люди плачуть, їх день втікаючи плює назад через плече, вони тримаються, все ж ледь хитаючись, невтримно хочуть здобути ще один сон-день – задля минулого, другий – щоб мати ще черездень, а третій їх здивує холодом, у саму ніжну мить безглуздим холодом і перетвориться у судний день.
Тоді виникне світло з незримих спалахів, виникне шум з нечутних вибухів, спалахи попередять про вибухи, те все знають старі ліниві зорі, все про все, таємні повені енергії налаштували Всесвіт не зупинятися, він холодно дихав граючи м‘язами під шкірою, він спрагу тамував вимірюючи ковтками безодню, хрипкий шепіт стиснувся, зацифрувався, перестав бути мелодійним, ніяково, так незручно, сидіти в диму сердець тліючих, прати скривавлене ганчір’я, щоб ніхто не бачив млосної слабкості, на один день затамувати подих, стикувати час до болю. Звісно. Стискувати і крізь кров мовчати.
Падаю в гарячу пельку сонця в темних окулярах, навмисне переводжу себе в режим одиночних пострілів, плутаю фокса Пілара з Пілатом, за руку вітаюсь з слугами Альцгеймера, рабами Паркінсона. Мене овивають рої сонячних бджіл, плетуть сіті мелодій, відкидаючи зайве, знаки тиші – найголовніше, треба вміти читати літери неба, не плакати, не боятись, гріти руки над шаленим полум’ям єдиного спільного сонця.
Світ – продюсер шоу товстої радості, його асистенти вносять вицвілу труну в черговий дім яскравих квітів, символи як і розміри все ще мають значення, ми чекаємо на перезахоронення своїх ілюзій, ми ладні на що завгодно, щоб не вирішувати все самому, тому наші похорони продовжуються цілодобово без перерви на обід і втик від начальства...
 Життя вирує на грані цинізму і поза нею, пост-буття без швидкості і запальної мови, найкраще все попереду, але ще дуже далеко, там де в темряву впадають ріки шумів, там забуваються знеструмлені і чим далі від палаючих вулиць вглиб, тим швидше втомлюєшся, припиняєш спроби витягти з піни і бруду скалку чесного дзеркала.
Писати – то жити на краєчку здорового глузду, тоді бачиш: ще трохи і світ буде тупо підкорятися логіці речей, доб’є себе сам, власноручно спинить механізми стилю і відчаю, які керують усим, що існує.
Таємно занервую, відкинутий за вікно, з іншого боку скла, дряпатиму засклені балкони, чітко видимий у променистих перемогах далекого світила
Самохіть – нехіть – хіть – трикутник схожих слів, які чекають кого з них виберуть у наступну мить…
В коло, в стрімке в’яжуче коло зігнати слова і їх значення! В струмені днів, звивистих доріг, чекаючих дерев( на мене схиляється ліс, затуляє від пилу і газу)

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
  У вітринах ще довго живуть наші образи, якщо рухатись так само швидко, як думати, можна побачити власне, зникаюче в дзеркальних варіаціях правди, обличчя. У тих відображеннях стаєш кожної миті схожим на когось з оточуючих і лише на самоті ти не фальшивка, а схожий сам на себе, хоча всі вже заплутались у пошуках власного обличчя і вирізненні його з-поміж інших, які вже також можна називати власними, заплутались і заснули. Дуже важливо вирізнити власне обличчя і по можливості порозбивати всі маски, які йому не пасують, а інші вдягати ради забави, не кожен день, не кожен тиждень, для того щоб зробити краще всім чи спробувати в крайньому разі, що це таке – робити краще.

ІЛЮЗІЯ - 04

Я шаленію від холодних стін свого дому, мене лупить і нищить, все так буде, нічого не зміниться
Все так буде? Нічого не зміниться?
Став відчай мені на коліна, зайшов не постукавши
Думай що хочеш, думаю що хочу
Химери ті лякають, найгірша химера боляче зробить, якщо не потану геть у інакший вимір, на тріснутих долонях ледь живі сльози, прах вини, неочікувана суть лайна в житті, все змішується, липне, ступені не для порівняння, лише для усвідомлення
Будеш? Пити з горла повільну смерть?
Блакить наприкінці сумує, гримить над дахами, з гуркотом меблі пересувають на небі, відганяти думки не пускати не думати, бігти світ за очі, не втечеш від своїх помилок, не втечеш не втечеш, від своєї дурної дурні, мозок – хистка вразлива речовина, жахлива, як і все чим вона харчується
Липнуть ноги до асфальту, а ти трохи далі і все відходиш, не дивись на ворога, дивись у його очі, там паравсесвіт, скрізь ці схожі риби, металеві комахи, принесуть додому, а там ти вже давно похований, ти в рожевій воді і відверто пустий – не знати тих символів легше.
Масована атака скажених риб, плавлять і топлять мій щойно вирахуваний і встановлений простір, підти маю далі повільно, не знаю що в твоїй душі синій-синій як небо, стриматися важко, трясе і пливе, я стільки разів точно знав і помилявся у цьому, стільки накликав, не заспокоїв!
Приймаю те лихо, хлюпаюсь в окропі, карась без сметани, липкі хвилі крові, швидкий-швидкий вітер, мій спокій на місці в далекому місті, впав у роз’ятрені пельки камінів, горів і потріскував, сухий і не новий.
Я власне не вмію прощатись…
Хітова дійсність, хтива і мерехтлива, за вікнами ковтає одоробла людців, макети фіф, чисту конкретику перетравлює на гумус, і перевтілює манекени у заможних громадян сієї стратегії.
В ній кипить масло, в ній мерзне гній із ран, кому не боляче той вмер, кому не страшно той не жив, хто знає що буде – хай собі знає
Містерія бажань – футбол і валідол, монети, марки та ракети, президенти і їх баби, все це накриває хвилею страждаючих тіл в ту мить коли ти розкриваєшся у простір готовий виграти фортуну ззаду вже нахиливши тримаєш її за волосся проштовхуєш член в її піхву
Не отримуєш ні опору, ні оргазму.


  СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Все забувається поступово, розвіялись важкі і хмарні сни, які висіли над головою, грізний вітер страхів практично заспокоївся, вже тіло не тремтить і дім вже не тремтить, штиль парадоксів, вакуум рефлексій, світ став офіційним документом. Зникли риски на екранах і в очах перехожих. Екрани і очі почали світитися рівномірним сіро-блакитним світлом. Телетекст і в тих, і в інших йде на російській. Це напружує але є даністю.

Пішоходи хаотично рухаються, зіштовхуються, падають в лайно і наступають один одному на великі київські торти, на пакети з квітами. Білі плащі перетворюються на щось протилежне по кольору. Говорять між собою одноманітно і неправильно. Ми завжди приблизно так говоримо.
-Ви йдете далі?
-Так.
-І давно?
-Не дуже. Два роки.
-Я вас помітив три місяці тому і з того часу не випускаю з поля зору.
-Вибачте, не маю часу, через п’ять років я повинен прийти на це саме місце, бо тут на мене чекатимуть.
-Добре, подзвоните мені потім.
-Коли?
-Неважливо. Потім.
(Цікаво, чому він мені це сказав: я ж не знаю номер його телефону).
(Цікаво, а чому він не спитав, який у мене номер)

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
 Безсоння зім’яло ніч, перевернуло ідилічну картину “Місяць на хмарному троні”, транспортувало в пустоту, яка лежить поза підгляданнями в замкову щілину, розбовтало небо, досипало цукру і міцної заварки у чашку. Випий протиріччя градусів і знову подивись на дно – споглядай собі власну нерухомість скільки влізе, хоч до ранку.
В голові знову полюють на відьом. Вогонь розгорається, відьми стогнуть у передчутті близького болю, повільного відходу за межу сприйняття.
В голові знову брудно, хтось походив по звивинах, наслідив, наплював, накидав недопалків. Від цього їде дах. Далеко, далеко.
Жертва смикається в павутинні, ще більше заплутуючись, втрачаючи гідність перед павуками моралі. Павуки терпляче чекають найкращого моменту для нападу.


СПОСТЕРЕЖЕННЯ
 Дні знов змішались, переплутались, електричне світло чи сонце, спробуй розрізни, вікна ж стали непрозорими, ворожими, здається їх заснували павутиною. Цікаво, хто б це міг зробити? Можливо це були маленькі павучки з білими сумочками Червоного Хреста на боці, підкрученими козацькими вусами і одним єдиним словом, яке крутиться на їх зелених язиках: ”тількисьогоднімитеберятуємоостаннійразвнашоїфірмиювілейп’ятьроківцінивдваразименшіпоспішайдонаснаостаннійобідберивсезсобою”.
Вони посміхаються, облизують свої вісім гнучких ніжок, ретельно обтрушують запилюжену уніформу, поправляють краватку, роблять крок уперед, їх багато, їх більше ніж було секунду тому, насуваються, у них швидкі потворні очі…
СТОП! Загроза спокою! Система відключена!
СТОП! Загроза спокою! Загроза ментальному здоров’ю!
СТОП! Загроза спокою! Система блокована!
  Ер. вирвався з обіймів уяви, побачив: все на місці – картини, килими, телевізор, диван, під диваном тихо і спокійно, мирно, чудово, там живе зрусифікована родина Тапочків (в минулому - Капців), у них немає дітей, бо в них немає статевих органів, а крім того материнського молока, брязкальців і коляски, вони – продукт взуттєвих фабрик, синтетичні члени суспільства, від них багато що залежить, вони потрібні всім практично, а кому вони не потрібні, тим все важче і важче, і всі ті, хто чогось досягнув, знають - у кого немає цих корисних речей вимруть як мамонти, у яких, до речі, також не було капців і взагалі нічого подібного.
  Отже, Ер. задоволено вважаючи себе реальним повноправним ще одним тулубом-руками-ногами – компонентом нашої держмашини, взув капці і не ускладнюючи собі життя розумовими вправами зробив ставку на блискавичне досягнення території харчоблоку, тобто голий поплентався на кухню, де в глибокому сні Кухонний Сторож в блискучих сферах світла спілкувався з аномальною протоплазмою у вигляді курячих синіх тіл, підвернувши краї одежі щоб не замочити ноги, мугикаючи Моцарта у підсвідомості і Оззі Озборна у надсвідомості, не звертаючи уваги що розморозився, аномальна протоплазма стала м’яка як віск чи парафін, звичайно зіпсувалася, бо вже мабуть декілька днів тому Кухонний Холод відлетів у іншу проблематику життів і дій чи рухів, підвів хазяїна. Що ж буде? До кого йти і що робити? Чому ж ти спав з відкритим ротом? Тепер, він, холодильник, нікому не потрібний, тільки просимо дуже, без аналогій з Ер., нашим рідним, він навпаки замерз у собі, бо не відкриває рота, бо мовчить всі дні і ночі, бо нема з ким розмовляти, нікого ж тут нема й мабуть не буде, не треба будувати хмарочоси ілюзій – щоб не розчаруватися, коли, як у голлівудських кінофільмах класу “Б”, ці хмарочоси будуть знищені терористами чи інопланетянами чи просто впадуть під власною вагою, приваливши циркових слонів, сміх, сніг, сльози, сни, сраки сук, сум, сиві-сиві сліди Саваофа, сріблясте світло і все-все, що живе, розмножується і харчується тим, що вариться в людських головах здавна і ще на невідомо далекі часи уперед.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
  Скрізь попіл, калюжі вина і слини, на долівці сохнуть антрекоти й апельсини, фобонавт друкує довгі й майже білі сни, ніби знає як бува насправді восени, його тіло голе лежить на підлозі, чуприною в смозі, шкарпеткою в грозі, його ненависть не зростає як у Фоззі, ерекція натомість не спадає, ті сни збуджують і одночасно вивертають, до світанку ще трохи, Час гра на органі, зводить стіну звуку над ним і над нами.
Гей, СТІНОФОБІК, СВІТЛОФОБІК, СВІТОФОБІК – ти часом не гей? Боїшся нас, нормальних впливових людей? Прокидайся, не прикидайся.

Даремно хапаєш тіні за прозору одежу, намагаєшся все пояснити, хочеш дізнатися чим все закінчилось коли вина стало порівну з кров’ю? ні, сексу з товстою коровищею з конячим обличчям не було. Власне ні її, ні коняки з коров’ячим обличчям не було. Та власне нікого й не було: ні потвор, ні дуреп, ні клофелінових фей. Не було також модельок і однокурсниць. Ба навіть однокурсників не було. Не було ні ментів, ні журналістів. Горілки не було, текіли теж. Чаю, кави, компоту та чистих філіжанок також не знайшлось. Не прийшли контролери, олігархи, вчителі-пенсіонери та кандидати на різноманітні посади. Не знайшли часу президент і його коханець. Затрималися братки, бандоси, бидлота, бандота і решающиє вапроси чиста пацани. Растамани накурились і не прийшли. Гопніки й не думали приходити. Близнюки і Козероги проігнорували. Панки забили. Коротше кажучи, нікого не було.
А що було?
Було відчуття, що реальність розбилась на мільйони розплавлених шматочків віконного скла... Мільйони шматочків скла розжареними бризками розлетілись, падаючи, і змішуючись з останнім словом у цьому реченні – снігом.
Через вікна світ сприймається дивно, постає ілюзія власної непричетності, богоподібності наглядача і спокійної впевненості, позиченої у височенних стін, що верхівками ховаються у хмарах під стелею.
Це тіло виявляється існує і живе, продовжують пульсувати думки, щоправда одноклітинні, як амеби, потрібна рідина, щоб полити ці пустелі, перетворити їх на квітучий сад. Далеко десь радіо-слова про стан погоди і ні слова про стан тіла, і задоволені брови стін. Усміхнутися, це найкраще, що можливо в таких випадках, тепер це потребує досить великого артистизму, хай навіть на самоті.
(Де я?- раз, Хто я?- два, Три - залишимо на після затемнення).
Третє питання до себе – Чому так сталося? Відповідач – Стіни. Всі стінофобіки підперши голову однією рукою і колупаючись в носі іншою, уважно слухають, питання з дозволу судді, погрози марні і небезпечні.
В двері дзвонять вже годину, відчиняє, там стоять мешканці планети Уртарарумм і в кожного у п’ятій клешні стакан поживного смачного молока уртараруммських друрастотів, посмішки офіціантів і метелик на шиї – єдиний одяг вищеназваних осіб. Краєм ока помічає, що сусід (а стіни виявляється можуть ставати прозорими) підходить повільно до дверей, чухає спину під вилинялою майкою, яка ще до в’єтнамської війни втратила свій початковий колір, дивиться в “глазок”, він бачить, як сусід міцно замружує очі, потім одне відкриває, біжить у спальню, зачіпляється за табуретку, падає, встає, послизнувся, хапається за скатертину на столі, звалює все на підлогу, знову підводиться, наступає на кота, кіт волає, діти також, дружина незважаючи на все продовжує хропіти, на радіо беруть інтерв’ю у головного зоотехніка планети Уртарарумм про збільшення надоїв окультурених друрастотів, сусід продовжує рухатись у напрямку спальні, стрибає під ковдру, обіймає дружину за товсту руку, засинає, стратегічно недосяжний.
  Перша частина епізоду (до підходу сусіда до дверей) відбувалось надзвичайно повільно, якщо вірити годиннику, процес приближення до дверей, чухання спини і погляду у “глазок” зайняв, майже, чотири години. Час, від погляду до обіймів товстої руки, був не більший за шість секунд. При повторі (він прокрутив це все в голові декілька раз, одночасно п’ючи в молоко) стало зрозуміло, що сусід замружував очі і розплющував одне з них цілих півтори години, що досить довго для такої простенької операції.
Дякує інопланетянам за прекрасне, висококалорійне молоко, закриває двері (стіни втратили прозорість, потемніли).


УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР
  Мені здається, все що оточує, все оживає коли дивлюсь на ці предмети; знаєте, якось втрачаєшся у середовищі, як дим чи туман розповзаєшся і важко зосередитись, де я був останній раз, чи бачив там людей, свиней, котей, собакей, жирафей… дитячі заскоки, але все це моє, я пишу для того, щоб менше часу було для страху… якому я, здається, повністю належу, зараз я зосереджусь і напишу щось цінне… ні, нічого не вийде, вже давно нічого не виходить, так давно, що я вже голився двічі з того часу, а це дуже рідко буває з такими типами як я.
  Поки що спи… там твої промені… тихіше… тихіше… їм болять наші думки… вони мені сняться і бачу їх весь час перед собою…

Тебе переслідує горе, візьми його за вуха, поцілуй взасос, відступи на крок назад, подякуй за все, тепер подивись яке воно розгублене, нещасне, не потрібне; зажени це горе у депресію і депресія горя – це є щастя.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
  Homo Exploris. Людина, яка досліджує, висаджується на давно загублених і тільки що знайдених згустках-астероїдах власних, а отже і подібних у інших людей, емоцій, класифікує, намагається зрозуміти причини, процес, наслідки. Досліджує страх, не знає, чи зможе вижити. Фобонавт виходить в відкритий СТРАХ і відчуває себе стерильно пораненою тінню на розжареному фоні сокироподібного світила, що випромінює всі різновиди радіоактивного ЖАХУ-ПЕРЕЛЯКУ-ТРИВОГИ, оформленого, чи ще не зрозумілого, схованого десь в глибині, чи вихлюпнотого наверх разом з пронизливим криком, одночасно найближчого і найвіддаленішого почуття причетності до всього що відбувається у всіх людських мізках в цю секунду на даному проміжку континууму.
  За крок від СТРАХУ знаходиться АНТИСТРАХ, або як його звикли називати – кохання. Досліджувати його краще в прадавньому чистому вигляді, як природний потяг на світанку еволюції, перенести двох закоханих в часи, де вони б мали змогу, дві єдині істоти одного виду, відчувати себе вільними від інших людей, рахунків за телефон, поглядів у замкову шпарину, автобусів які заблудились на здичавілих маршрутах окраїн.


УРИВКИ
Приглядатися до людей на вулицях і в транспорті – безмежне задоволення. Всі вони їздять, ходять, розмовляючи і жуючи, корчать із себе дурників і розумників лише для того, щоб я їх класифікував, групував, заносив в списки, таблиці, малював діаграми, засинав над ними втомлений і розбитий. Все це проходить в моїй голові ще раз, і ще раз. Цілі потоки індивідуальностей пливуть по венах міста, забігаючи у важливі багатоповерхові органи (державні, органи виділення, органи миттєвого реагування на злочини проти Вічності). Вони живі – вмирають, я мертвий – живу, ми існуємо поряд, не заважаючи, не втомлюючи, просто не бачимо один одного, добре що не бачимо… чи погано? …я не знаю… зовсім не знаю…
Чи є ще якась найтонша грань, яка розділяє добре і погано, на скрижалях історії цього астматичного світу монотонно мовчать електро-риби.


СПОСТЕРЕЖЕННЯ
  Цього ранку (скоріше вже не ранку, тому що було біля дванадцятої години) він зрозумів, що є українським Робінзоном (Робінзоненком), який живе на острові власної нерухомості, космонавтом підсвідомості, який не знає ким був раніше і ким буде пізніше. І навіть ким є тепер, у ці тривожні дні вселенської апатії і чорного чаклунства надреальності.
Вже не їв два тижня, не робив зайвих рухів, телевізор в павутині як зсередини так і ззовні, радіохвилі не досягали приймача, приймач їх сам старанно ігнорував. Комп лежав монітором вниз, а телефон сам перерізав собі слухавку, і тепер стікав звуками, що хлюпотіли з мембрани, плямуючи килим темно-бурими слідами. Сигарети закінчились і зник тютюновий присмак у роті, з’явилась прозорість у тілі і все стало надзвичайно цікавим, прозоре тіло в тьмяному повітрі, рими заповзли у тріщини та нори і щохвилини випадав сірий іній, холодними пальцями закривав ззаду очі і примушував вгадувати хто це. З’явилась музика… Все глибше і сильніше стукали кам’яні барабани, гуркіт подрібнював свідомість, думки, інстинкти, рефлекси, розсипав їх щедрою рукою по квартирі, вони проростали скляними лісами в його голові, він біг крізь зарості, з кожним кроком ранився об гостре гілля з нерівними краями, з’являлись порізи на блідій шкірі, текли краплини крові, за спиною все падали скляні плоди, стиглі-перестиглі розбивались, з них летів фонтаном шепіт, щось гнав незрозуміле, і наразі непотрібне… З’являлися вогні у затемненій тремтячій річці і не було видно де вони – під водою, чи над водою. І в ту хвилину як Ер. поставив останню крапку у вірші, написаному пальцем по воді, захлинулось полум’я думок, попіл з них, втомлений і сірий, вниз по річці поплив, поволі опускаючись на дно до танцюючих водоростей, до розміреного коливання вздовж стінок акваріуму (останні асоціації з’явились після того, як попіл впав у Aqua-Reality, безформенну і безсторонню).


УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
  Я відчуваю слабкий запах розгубленості: так пахнуть мої думки. Питання – “Що робити?” – таке тривіальне і таке актуальне. Це питання можна розбити по буквах і спробувати знайти відповідь на кожну з них. Цікаво, що це питання ще не виникло, є тільки передчуття його виникнення, інтуїтивний пролог дійсності. Воно ще не з’являється на кожній стіні будинку, на кожному метрі асфальту, по якому ти йдеш. Але… Велике і могутнє “Але” робить всі вирази типу: “Не бери в голову” – сміттям, яке не прибрати навіть силам всіх двірників планети.
Воно заганяє в куток, ти розгублено посміхаєшся звідти і думаєш: “Чому все погане трапляється саме зі мною?”. І відповіді поки що немає.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ


Якось Ер. наштовхнувся на думку (цілком випадково, повертаючись з кухні до кімнати) що не вистачає лише одного кроку, щоб зрозуміти якусь важливу річ. Крок зробив сам себе і очі побачили фото на поличці. Вона намагалась бути серйозною серед цього моря яскраво-червоних квітів, це було красиво і невимушено. Серйозність обличчя тут підкреслювала посмішку усієї фотографії, захоплювала і не відпускала. Маленька дівчинка в обіймах жадібних червоних квітів. Еротичність моменту не була виділена відсутністю якихось деталей одягу, скоріше навпаки, той одяг лише й втримував ту еротичну радіацію, щоб вона не змела все навколо, щоб не стався всеохопний чуттєвий Чорнобиль.
  Невідворотньо, неприпустимо бажана, усміхнена в душі, серйозна для всіх інших, така миттєва і граціозна. І це фото зовсім не було матеріальним, ефемерне, двохвимірне зображення, проекція давньої ілюзії, зникаюча кожен раз коли він про неї не думає. Але Ер. втратив почуття бар’єру між реальністю і нереальністю, тому для нього це фото було справжнішим за будь-що інше, реальнішим за будь-які речі…
  Літургічний плач був лише в думках. Тут не можна плакати, в царстві грізних, пихатих стін, це завдасть їм непоправної шкоди, відсиріють і поруйнуються, бо сльози як вогонь, як рідке полум’я проникнуть в кожну шпарину їхньої байдужості, яка мабуть є однією з форм цікавості, тому що вона найчастіше напускна і нещира (щира байдужість – дивне словосполучення, але воно має право на існування).

„Це” між нами продовжувалось дуже довго, ще з минулих життів, постійне відчуття Deja Vu. Поеми без рим, очищаючі думки виливаються в самозабутній шепіт…

DEJA VU
“Коли Атлантида опускалась під воду і вулкани плювали в Богів, а земля стогнала від гніву Природи, від Жаху людей посіріло небо, та я був хвилями, які винесли тебе непритомну на чужий, непривітний берег, щоб врятувати і розповісти про найзаповітніше
Коли Сіннахеріб-асірієць руйнував Вавілон, чи коли Нерон танцював, дивлячись на пожежу в Римі, я виносив тебе з полум’я на руках, ледь живу, щоб зберегти твою красу навічно і тоді ти вже знала, що ми ще колись зустрінемось.
Коли Інквізитор, після жахливих тортур, засудив тебе на спалення, я був вітром, що загасив голодне полум’я, я був крилами, що підняли тебе над цим невимовно дурним і жорстоким світом, до променів сонця, до світла і волі
Я назавжди запам’ятав твій кожен подих, кожну посмішку твою
Коли поряд рвались снаряди і небо було як земля, а земля як розплавлене небо, ти шепотіла:” Потерпи солдатику…” і обмивала мої рани пекучими слізьми
Коли ти була ясною зіркою, що втомлено і загадково падає у мовчання(чи світле забуття), я став океаном – прийняв тебе в свої прохолодні, спокійні обійми..(тебе не боялись навіть завжди налякані маленькі риби), але тоді я міг лиш шепотіти словами хвиль і розумітись жестами сонних водоростей.
 І ми випадково зустрілися на вулиці величезного міста, де натовп , мов сіра мовчазна стіна. Ми зразу впізнали один одного і далі пішли, тримаючись за руки, ще не вірячи у те, що нарешті здійснилась наша мрія, розповідаючи свої пригоди у минулих життях, прикрашаючи паузи поцілунками
Потім ми ніжно кохалися, а у відчинені вікна заглядали цікаві серпневі зорі, нічні птахи співали нам про те, що ніколи не буде сказане словами. Літо натхненно грало на скрипці насолоди і щастя. Це сталось вперше за всі тисячоліття нашої закоханості, і тепер, коли я просинаюсь серед ночі, а поряд ти, така красива, мандруєш у своїх чарівних сновидіннях, мені здається, що це – deja vu. Але я так не хочу вірити у нашу короткочасність”....
  Та хтось постійно каже – це нова ілюзія, нема в наших краях хеппі-ендів! Наплюй на все це, бо все це наплює на тебе!… і ніколи не згадуй.
Ця ілюзія була присутня постійно, незважаючи на крики відчаю, забирала сни, робило їжу несмачною, а рухи і слова зайвими. Організм хотів безмежного кохання, хотів проявити його як фотографію, тримати в руках і розмовляти з ним, вільно ділитися фонемами, або мовчки відчувати.
  То була цілковита залежність, типова, постійна, невияснена. Просто у кохання є багато форм, часом досить дивних і він тішився тим, що запевняв себе: “Це і є одне з багатоликих кохань”, та відчував що Час надто сильний, щоб з ним боротися, ставала непомітною та триклята благословенна залежність. Ер., вагаючись, думав про трохи самотності, вростав, клінічно втягнутий до кінця, не в змозі вирватися наверх, залишався в цупкому савані граматичної і психологічної однини.


ІЛЮЗІЯ –05
  Сторінки липнуть, скривавлюються, втомлені, непривітні, вони чомусь тепер чужі, вони хлипають, вони ридають…
  Я хочу бачити як ти робиш крок… тільки й всього, лише цього, ти дивишся, ти мене так чекаєш, я тебе так чекаю.
  Я боюся сполохати мить, зруйнувати грань, писати і говорити
  Ніжна… ніжна…
  Моя ніжна мить, моя ніжна Вічність
  Спалахуєш як вода, розтікаєшся як полум’я
  Схвильовано – буду – говорити – я не можу – так не можу – без тебе – не можу – не можу – не буду – не хочу – не буду.
  Сприйму те все, побачу, почую – мало мені людських - я знаю щось над – божественне, ні, боги – люди, люди – боги – я знаю щось над – неперевершене, неупокоєне, різноманітне, всяке-всяке.
  Обличчя кривляться, на мене дивляться, твоє обличчя лиш ніжне, мить, Вічність.
Лиш твоє, лише ти
  Важко помилки виправляти, так важко, важче ніж їх робити, так, їх робити, важче ніж їх робити.
  Зболена Вічність тремтить, тремтить як тіло, з дзенькотом розбиваються скляні посудини, в них очі зостаються цілі, очі в них, поза ними
Парк…
Тінь… тінь… дві тіні, багато тіней, мільйони тіней, тіні тіней
Важко, задихано
Ніжна, рятуй мене, так, з тобою, хочу, розмовляти, цілуватись, так, з тобою, лише з тобою
Гріюсь на сонці, термічний демон природності
Ослаблено сповзаю
Де ти? Де я? Ми так далеко один від одного.
Де ти? Я знаю…
Ми надто близько, щоб бути далеко, ми надто удвох, щоб не бути разом…

УРИВКИ

( зсередини)
тонкими руками дряпає скло одинока країна
з столицею в серці з кордонами рук і ніг
( зовні)
ззовні сонце плавить сталь
асфальт без зупинок тече у те що не бачим
зайці скакають по лисинах до сонячної зайчихи
( зсередини)
загнали в куток де глухий написав своє ім’я
бо був теж як самотня гора у пустелі
( чи самотня пустеля у горах)
(ззовні)
а ззовні теплові атаки
на тіток що волочать свої сраки
у до смішного неконкретне „вперед”
проходять мимо самоти
за сірим склом самотній ти
сам ти
( сам ти)

СПОСТЕРЕЖЕННЯ
  Тепер ще з’явився Привид Останньої Сторінки, як нагадування, що часу і в мене і в Ер. дуже мало, йому дожити, мені дописати, потім спакувати думки у валізи, виїхати в іншу реальність, точніше повернутись туди, де народився і жив. У привида важкий погляд, іронічні рухи, спокійний вираз химерно деформованого обличчя, йому не цікаво, він знає чим все закінчиться, хто отримає державні нагороди, а хто замерзне в лісі без їжі, або сам стане їжею. Привиди Останньої Сторінки створили власний профсоюз і він відіграє значну роль у житті всіх графоманів планети. Вони приходять, коли містер Author, застрягши на середині свого монументального твору – перевороту в світовій літературі, рве класичну бороду по волосинці, намагаючись перетворити її в оригінальні фрази, а все як завжди – він сказав, вона сказала, йшов, прийшов, заснув, проснувся, привид посміхається, це муза навпаки, анти-натхнення, лютий ворог майбутніх гонорарів, який хоче спалити всю літературу на Землі, залишивши тільки останню сторінку кожної книжки, бо на його думку саме там суть всього написаного, мені тут легше тому, що я сумніваюсь, що остання сторінка моєї писанини буде відрізнятися від першої у сенсовому навантаженні, та й в будь чому, я просто записую емоції, свої чи ті що бачив у інших, власне не знаю, що відповісти привиду на сказане сьогодні – “ти перетворюєшся у всіх кого зустрічаєш по дорозі від тролейбусної зупинки, чи потрібно бути одночасно всіма, чи потрібно взагалі уявляти з себе щось, щоб зрозуміти когось?”. Погодьтеся, досить абстрактне питання, погодьтеся, це навіть смішно, навіть не знаю що йому сказати, тим більше, що це привид, а вони непередбачувані хлопці (це вже з власного досвіду), але давайте забудемо про привида і будемо сподіватися що він повернеться саме тоді, коли потрібно, тобто на останній сторінці і ця поява також не наробить великого шелесту. Отже, повернемось до Ер. Після катастрофи холодильника Кухонного Сторожа, Ер. зрозумів, що рідних вже давно немає і все відчутно змінилося за останні дві доби, хоча що впродовж них трапилось не пам’ятав, за винятком останнього епізоду з холодильником, причиною розмороження якого вважав глобальне потепління на планеті, зменшення озонового шару, необережний секс сусідів і також багато інших, дрібніших факторів.
  Артеріальний тиск підвищився після останнього візиту до ВСЕСТРАХУ, стрибнув за всі допустимі норми. Та відволікшись від самоспоглядання, Ер. випадково потрапив в невідомий світ, який був явно створений за фентазі-романами, Бог пам’ятається дуже цінував ту писанину, трохи сердився на оккультне розмаїття Желязни, але обожнював Бердника, колотив в своєму казані тексти і врешті, підглянувши трохи у Пітера Джексона, вихлюпнув ту науково-казкову передову думку назовні, де вона миттєво проросла...
  Повсюдно літали канонічні дракони, одного з них звали Ансельм і далі дуже довге прізвище, людей Ер. не встиг помітити, дракон про них нічого не говорив.
  Домовились зустрітися пізніше, Ансельм поспішав на турнір драконів, справжній лицарський турнір, а призом – красива драконочка з Гарувських гір і судячи з того, як Ансельм прицмокнув язиком і захоплено ворухнув крилами, драконочка була те що треба.
  Ер. запалив плиту, Ер. затягнувся димом сигарети, Ер. сів на стіл, Ер. встав і все ще не знав що робити.
 Шукати вихід, любий, вихід чорний чи головний, чи вифарбуваний в колір зебро-зайця. Вихід у світ, який буде підходити якнайкраще для Ер… для дивного, бідного Ер., якому залишилось ще недовго…

ІЛЮЗІЯ - 06
  Марно чекати допомоги з неба, марно сподіватися на надзвичайні зміни,сонце сідаючи гуде як високовольтна лінія електропередач опускається за ширму горизонту, знімає там сяючі лати і залишається маленьким, з поморщеною шкірою, сивозубим маразматиком, який спить останні роки виключно в нічній сорочці та ковпаку, і лише з відкритою кватиркою, шамкаючи неслухняним ротом, на всіх жаліється, здригається од
вітру, лає все що рухається.
Кроки в наступаючий морок - катапульта в Калі-югу, немає слів і немає сліз, немає до і після, є плин поважних хвиль і є остання спроба пливти наперекір, захлинаючись, ціпеніючи, роблячись ще одним утопленим в нейтральних водах пустоти і безглуздості
Між моїми одинокими островами, де живуть лише звірі розумні та й годі, зведено мотузяний хиткий міст, по якому я бігаю туди-сюди не в змозі зупинитись, припинитись на одному місці і там я собі потрібний, і сям - також те саме, я знову наче блукаючий іграшковий і не можу ніяк в те повірити, що мною хтось керує, що мене хтось направляє, все таки те, що торкається мене з усіх сторін, особливо зверху - нереальне, немає вже такої сильної влади, звільняюсь, легко дихаю, легко рухаюсь, або в крайньому випадку уявляю все собі досить непогано, підводячись з холодних каменів

УРИВКИ З ЩОДЕННИКА ЕР.
  Я спати ляжу, коли віднайду свої окуляри, в них сни яскравіші завжди, зовсім не чужі, а інколи сторінки перед очима, а інколи щось інше, детективи з хеппі-ендами і блондинками, а кров там кольору вина, випитого щойно з брудних стаканів, студентський шмурдяк, біла водяниста кров, у кого ще така зосталась? Зате поцілунків у детективах більше чим пострілів, в крайньому випадку саме в тих які я відвідую, надівши окуляри і поклавши свою голову на свою подушку. Сто раз за сон приходять чужі люди, дивляться вперто на підлогу під моїми ногами, що там таке? Що ви побачили? – її відсутність, підлоги немає, на чому стою? - На комариних крилах де пишу вірші лазерною ручкою, так би мовити увічнюю себе в природі, комарі вічні, люди – миттєві спалахи, схожі на аномальну протоплазму курячих синіх тіл, що потім стали наче віск чи парафін, унеможлививши цим їх спожиття голодними фобонавтами з тілоорбітальних станцій…
…(текст не зберігся…)
…я просинаюсь коли скельця окулярів тріскаються точно посередині від пережитих вражень, у битвах був визначних, у самій гущі бою, там де спекотніше, Бородіно, Фермопіли, Сталінград, Берестечко і одночасно все це читав на сторінках що виникають перед моїми очима, тобі також сняться такі сни? Що ти відчуваєш після них? ? Не хочеш в піски Ель-Аламейну? Чи може в..(…текст обривається, взагалі дуже зіпсовані ці сторінки від вогню…)
…і мій записник скоро закінчиться.
  Символи, символи, повна залежність від них, від предметів, але це мій найкращий і єдиний друг, в чому хочу завірити себе найбільше, але сумніви не виникають на пустому місці. Don’t you?
  І ще одне: є мета у мене, плани. Я хочу премію Дарвіна. Я хочу якнайсмішніше вмерти щоб реготали всі ще тиждень безперервно, цим самим унеможлививши бажання трагічності їх власної смерті..

ІЛЮЗІЯ


Я хворію... коли я хворію все стискується до розмірів черепної коробки
Кінцівки мляво виконують мою волю і щось шукаю по запилюжених шухлядах своє дитинство і юнацтво
Чи там хоч щось залишилось в той час як я відірвався від всього практично повністю завис на іншому рівні дорослішання
Жодної ностальгії і жодного подиху з-поза умовної товщі років, ні звуку ні напівзапаху
Лиш свідомість загострилася і згорбились плечі памяті
Тепер трохи дивно вишукувати маленькі шматочки бодай чогось що й зараз могло б зацікавити
Ніц немає
Враховуючи не-блискавичність змін у сьогоденні виникає питання – невже ніякого причинно-наслідкового ланцюгу не було, невже все життя що пройшло, мізерна неповна чверть століття – моноліт, кристал, дивлячись в який лиш можеш подекуди вгледіти іскорки оптичних ілюзій? Нерухома змія на столі патанатома
Фанати відвислих грудей атакують напівпорожні потяги в навмання
Я собі стою на пероні жеврію не вірячи ні в лиху долю ні в те що колись покажу кігті й зуби
Я хворію
Втрачаючи образи, вони відходять напевно, цинізм здобуваючи, дрібний і нікчемний, менше отримав романтичної радості, менше і менше від тих речей які я робив надсадно і вперто колись будучи більш суперечливим ніж зараз, згрібаючи попіл рукавом теплого светру входжу у образ втративши образи входжу в свій портрет втративши колір входжу в болото втративши бажання його осушити входжу в дім не маючи бажання говорити і слухати лише закритись і кататонічно вдивлятись в точку у просторі перед собою

Спорт і політика, пиво й коньяк, кава і сигарети, спорт і пиво, політика і сигарети, анекдот, коньяк, поцілунок, роздягання, оргазм, добраніч, на бік, точка у просторі, стіна простору, точка в стіні, хворе горло, неуважно журнали, газети по діагоналі, інтернет з новин в анекдоти потім у порно, з порно в еротику і знову назад, те саме, ті самі маршрути, привіт, як ся маєш, пиво, сигарети, політика, футбол, анекдот, пока, вікно у просторі, точка на вікні, привіт, поцілунок, сигарети, роздягання, короткі ласки, швидко чи довго як вийде, оргазм, добраніч...холодно, напружено, звивини в ніч випростуються, там де гуде місто брязкає і іскрить, фонить і гупає, розучився черпати з того наснагу надто коли такі почалися хворі дні...
Зоряний пил змішується з мокрим снігом і я починаю вище підіймати ноги щоб вийти з того гарячого липучого варева на асфальт чи бодай тверду землю, вчасно і тихо згадуються системні помилки минулого століття за них соромно і боляче і хотілося б всім віддати душевні борги
Таких не багато, але хочеться визнати свою підлість, слабкість, провину, щоб не поверталися більше ніколи такі пробоїни душі
Мандри у стонадцятий день після загибелі чогось невимовно важливого
Залишається зміст коли форма плавно стікає у Лету
Пройдені етапи зміни річищ і коливання павутинок обставин
Невиконані обіцянки поряд з невимовленими словами і що з цього важливіше - спробуй здогадатися чи відчути


УРИВКИ
В той час як світ завалюють страхом, нищать впевненість у завтрашньому дні, кожен сам по собі намагається виходити з того дивного стану зануреності в хвору ноосферу.
Як втікти зі сцени де тебе мають ось-ось покалічити. Твоя роль жертви мало кому до вподоби особливо коли не маєш як захищатися не вмієш зупиняти бомби і кулі в повітрі
Світ - настільки розмаїте середовище смуру і радостей, всім вистачить лиш вміти їх розподіляти по відрізку свого життя. Він горнеться до щасливих, плює на нещасних він як людина макрокопія душевних поривань
Я тепер прокинувся інакшим, щось завелося у мене в голові, легенька сверблячка звивин, там так швидко бігають думки там глибоко вбираються запахи і звуки. Я губка, всотую в себе все, хиткі судження і суперечливі істини, придивляюсь і бачу молекули, не схематично як у підручнику, а в їх справжньому багатовимірному вигляді
З незвички це навіть інколи заважає. Та я звикну то так цікаво. Де все те взялося, перейшло з словесних передбачень у форми відчуттів, складних але цілком осяжних.
Я хочу знати все про себе і про вас. Не боятися тих знань. Я подорожую я шукаю. Бачу в сірому просторі надреальності безліч силуетів близьких і далеких. То ви, люди? То ваші сутності? Невже ви всі так само бачите цей світ? Мабуть ви просто все старанно приховуєте. Боїтеся, щоб вас не помітили і не поставили на звичне місце на шаховій дошці життя, попереду в шеренгу заяложених Деміурговими руками пішаків.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Надто швидко наближається земля, надто світло після темноти, тільки б із кишень не випали потрібні речі – надкушені хвостики китів (чи котів), запальнички, паперові водорості і мікро-міні-водолази в коробочках з під таблеток (не хвилюйтесь, вони повністю безпечні, тим більше сплять, що й порнофільмом не розбудиш), це квіти різні наближаються внизу, це поле безкрайнє квітів. Ер. здивувався, розхвилювався, що буде далі, у них стебла гнучкі і прозорі, у них пелюстки як губи ніжні, що треба цим незвичайним створінням і де вони в якому кутку його розуму ростуть, дикі вільні квіти під голубим, майже білим від спеки небом, акуратно пришитим шовковими нитками до горизонту по колу, це все в долині, все це в долоні, ці квіти ворушаться шепочуть, вже майже до них опустився, м’які їхні стебла обплутають ноги, обплутують тіло. Ер. на долоні маленький як мишка, тільки без хвостика, у полі квітів, які переливаються різнокольорово, красиво, сліпуче, у променях прозорі сонця вражаюче серйозного.
  Вони шепочуть істини, не чути що саме, просто зрозуміло що це нічим крім істин бути не може, серед різнобарвних поглядів уважних рослин які напоять своєю солодкою кров’ю, зробивши надріз на нижній стороні листка однієї з них (вони поводяться наче теплі жінки), як це смачно, дмухає вітер пилок в очі, потрапив туди і зразу зникає, тільки вже дивишся по-новому на все, земля як кришталь прозора, тепер видно, як корені сплелися, єдина квітко-держава ніби в ідеальних людей.
  Лунає музика, мов краплі падають в такт, мабуть треба говорити римами, повітря мелодійне і пружне, як про це говорити словами? Коли вони не мають ніякої, ні найменшої влади.
  Мерехтливі душі побачив у них, глибокі, якщо туди подивитись більше миті можна зачаруватися і залишитись назавжди таким смішним і захопленим, відкриторотим (але ж ти сильна особистість хоч це й брехня, але вір в це і будеш сильною особистістю). Казкові рослини тримають у фізіологічному розчині насолоди і вже він сам проростає у землю, шкіра розтягується, розпливається і проникає в грунт, і можна бачити як пори тягнуть краплини води із землі, як роса на волоссі також всмоктується і білий мозок стає як крем, під дією особливих доторків і заклинань, хай так буде, залишитися тут і стати ніжнозолотистою квіткою, біс з ними, тобто з усіма іншими, як все це не нагадує все інше, як легко.
  Та ніч сумом заповзає в сині очі, з’являються примарні світлосірі силуети, від крил вітер, ті чорні крила крають небокрай, у чорних плащах до п’ят з’являються ангели-демони наглядачі, квіти змарніли, ховаються, розчиняються в повітрі яке почало неприємно пахнути спаленим целофаном, а він лежить, розкинувши руки, п’яний від квіткової крові солодкої, розгублено дивиться в сіре вже небо, ангел-демон стоїть на лінії горизонту брудними ногами, люто зазирає в обличчя, від голосу те низьке небо рветься посередині з нестерпним шипінням, а за спинами небесних гестапівців журавлиний ключ намагається відкрити великий навісний замок на дверях, через які цей світ можна залишити швидко, негайно, далі від ляскання батогів ангелів-демонів.
  Повернутись чи повторити насолоду, квіти мабуть ще повернуться і оживуть, хіба може так раптово ідеальна краса зникнути, загинути? Штучний рай на великій долоні, спалена земля, чорні постаті вже тягнуть руки, ключ журавлиний відкриває ті двері, униз за ними продовжується шлях спокійно, спогади будуть турбувати, дарма, щось придумаємо, не згадувати чорні одежі, вогонь в тих хромованих очах, блискавки замість гудзиків і грім-концентрат в голосах. Але квіти… де себе діти після всього, фобонавти – нещасливі люди, не бачачи простих речей важко дивне називати дивним, це вже норма існування – дракони жовтогарячі, живі холодильники з власною точкою зору, прозорі квіти, що шепочуть приємне в обидва вуха, стан втраченості – найгірше, коли все повинно бути добре, а виходить найгірше, але все ж, але все ж…
Гуляючи по трубах з закритими очима, проколюючи хмари олівцями, торкнувшись до всього, ставши в епіцентрі землетрусу і не відчувши нічого хочеться забігти на край світу, так, на край за яким різко вниз мчить погляд, за долі секунди усвідомивши що то надумане і сто раз обсмоктане творцями серіалів, те велике відчуття фальшивого піднесення яке багатьох примусило кинутись з краю світу в чорні дірки латаного-перелатаного космосу. Хоча піднесення насправді буває дуже реальне, воно робить серце п’ятикамерним, наче повітряна куля воно підіймає, зависаєш над усім, це воля, це щастя, це дійсно того варте і не варте повернення назад, на цю хитку поверхню, де з фасадів будинків падає град цеглин і на одній з них написано що вона для тебе, Ер.
  Доля – це цегла яка вибирає хто наступний, це зіпсований механізм мудрості, тільки невідомо чиєї, стопроцентно Бог з’їхав з глузду, він старий невидимий мега-пацієнт, а рай – це будинок пристарілих, тихий дурдом, бо інакше все було б не так як зараз, зовсім не так, я ще не визначився як повинно бути, але вже скоро буду знати, скоро, сам себе почекаю. А Ер. тим часом плачучи сходить з того краю землі вже забувши про граціозні квіти, розгублено озираючись, телевізор, килими, диван, зрусифікована родина Тапочків (Капців), безплідні міщани на службі у фобонавта.
Хліб і сіль, дорогесенький!
  (Кухонний Сторож ворушить електрошнуром, лащиться, пропонує мир, хитра лукава тварина).

УРИВКИ
Час запалити свічки, хай створюють нову Вічність своїм хитким світлом, на схрещеннях променів народжуються дивовижні світи, на гранях бокалів виблискують наші таємні імена і наші губи – це точки дотику з безмежністю, слухай хвилі, що здіймаються коли вітер рве ниті далеких розмов, ми надто близько між бурями і голосами, сплітаються тіні, фантастично знімається з одягом шкіра, трохи боляче і на поставлені запитання відповіді роблять крок уперед, блиск і лоск
Засоби комунікацій здають, грізна гроза, спалахи над кожним хто вміє перетворюватись в тонесеньку нитку і скріплювати собою людей та їх безкінечні розмови, злипаються повіки під час навігації у просторі розрядів
Епідемія снігу, всі тепер наркомани в метеосистемі, мандри слабких запахів, зупинки між легеньких доторків, все пливе у далечінь, берега немає, там тепер лише вода, там води немає, лиш віковічні піски ховають древні міста, де не було нічого зайвого, неприроднього. Листя лисицями рудими опускається на підлогу, так вимикається світло, під уважними поглядами дивних людей, розуміюче спостерігають нашу контрольовану Вічність з космосу, де давно відмінили автобус №23 як анахронізм, де сон є життям, а життя наче сон, гріє плоть нерозгадану, вище здіймаючись над, нижче опускаючись під, навчились триматися там, де кому потрібно і всім видно, що це добре і там все буде завжди добре, і завтра, і післязавтра, запевняю вас, широкі люди за лакованими столами, телемани і бабусі-розвідниці, власники джипів і вусаті міліціонери, всі, хто підтримує цікавість до життя у моєму тілі. Там все гаразд, відлітаючі потенційні клієнти крематоріїв.

ПРОДОВЖЕННЯ



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Откуда приходят на эту запись за последний месяц   1 день 10 дней 30 дней

Нет данных

Показать смайлы
 

Комментариев: 20

із коментаря присланого мені по асьці нарахунок цього посту:

"та ти шо!!! я вже порбувала: спочатку зліва направо - як полагається (не асіліла), потім по діагоналі - прискорений метод (не асіліла), зрештою початок і кінець - шоб хоч уявлення мати (не маю все одно :))))"

блін, супер, от що що а не чекав скільки рефлексій стосовно розмірів тексту) Відповідно. мої пропозиції: або поділити його на рівні шматки, і читати перед сном по пару абзаців, або роздрукувати і читати по сторінці, або взагалі забити на це дурне діло))) Коментар до речі дуже слушний - навряд чи початок і кінець дуже відрізняється, тут вже нічим зарадити не можу) Для того щоб мати уявлення про що текст прочитавши спочатку і в кінці, раджу читати Донцову чи як її там)


 



ОБОЗ.ua