NO TIME community

Місце, де не діє час


notimecommunity
Музика часу: A Silver Mount Zion - Movie(never made)

Людина vs. Тіамат

Я витікаю крізь двері на вулицю вбираю вологу з повітря, класифікую шуми синтезую всепланетні вібрації в серцебиття , і лише так воно може ганяти кров по венах. Беру слова хвилюючі в птахів, знімаю сонце втомлене з дахів, кладу в кишеню джинсів. Там воно поруч з ключами буде лежати до ранку. У темряву рухаюсь там скоро запанує суцільна тиша, лиш порозбігаються авта по гаражах і подвір’ях. Поглине усіх натомлене місто...

Мій біологічний день починається сьогодні о 1 годині ночі, це так звичайно й кожен раз по новому відбивається сум’яттям відчуттів в моєму мозку
Повіки не злипаються, тіло як натягнута струна все набирає дужості переходить від напівгазоподібного стану зануреності в думки до феєричного палання, волевиявлення єства.
Мені потрібен «я» чистий загострений, схожий на лезо, що впевнено розрізатиме натужну тісноту простору всупереч поколюванню нервових імпульсів і щемінню серця
Важливий темний день похапцем намагається відволікти повіяти холодом настовбурчує бурульки стелиться холодом слизьким крижаним килимом
Чатує на кожен Рух, що вибиватиметься з самонавіяного канону
Я йду гордитися і злитись, розмовляти і мовчати, можливо внутрішньо плакати чи легко сміятися, сприйму те все однаково, бо хочу знати  у чому тепер інакша правда для мене
Біля дороги вчасно і без запізнень стоїть авто з вимкненими фарами. В салоні темно я підбираюсь готовий до всього. Жодного руху в сріблястих колах перед моїми очима, жодного теплого сміху людини

Ви-Ер? – фраза несподівано лунає з-позаду

Я повернувся, вивернув зір і подивився ще раз. Мій емотаймер цокає краплинами холодного поту

Так – не намагайтесь мене бачити. На жаль це для вас не можливо.

Я дійсно в пустоті що заливає мозок, слова впечатуються в свідомість кованими чобітьми. Сталеві букви приварені одна до одної. - Ви самі хотіли зустрітися .

Так але я не бажаю відкривати своє обличчя.

Добре я вас слухаю. Я напружую зір і вмикаю інші канали прийому інформації.Марно - немає нічого

Все ж намагаєтесь зрозуміти хто я?

Це нормально знати з ким розмовляєш . не з машиною ж - киваю назад головою, тим більше що вона з Японії.

Ви навіть не втрачаєте почуття гумору – хвалить пустота, пом’якшуючи сталеві інтонації.
Машини щоправда не з Японії, а якби так ясніше сказати з... 

З Марсу мабуть – пробую посміхнутись. Даремно іронізуєте, дещо в ній дійсно з Марсу. Ага –з цього й треба було починати_ а колеса вулканізували на сонці

-..але збірка все ж не марсіанська.

Давайте вже по суті.містер Х,– не витримую, ми ж не галактичний авторинок зустрілися обговорювати...

А як ви дізналися–пополотнів голос з нічної пустоти- як ви дізнались моє імя, у просторі відчувалась якась боротьба, совання нічних ширм у тінях і різкий запах каніфолі. Олову за комір капати зарано – подумав - боже, що ж так все по дурному. Але я не встиг навіть дописати думку, як ламаючи віти задубілих дерев з жахливим тріскотом (до речі ніяких дерев коли я підходив і близько не було, але якщо чесно останнім часом вже зовсім звик не звертати увагу на такі дрібниці) прямо переді мною впав невеликий колобок який в ту ж мить розпростався і виявився таким собі лисим чоловічком у білому фраці і білих лайкових рукавичках.

Ледве встиг згрупуватись буркнув новоприбулий з неба. На вигляд чоловічок скидався на типового конферанасье ( і ще трохи впадала в око схожість з Березовським). Я не розумію звідкіля ви дізнались як мене звуть – ще раз але значно спокійніше спитав він. Про себе я відмітив що сталевий голос з шипастими приголосними помітно змінив забарвлення став навіть трохи розгубленим. Я вирішив брати свиню за роги поки мені її не підклали.

Ну що ж, хіба ви думаєте я піду на таку зустріч не знаючи з ким матиму честь розмовляти.  Зрозуміло що я певний час діставав довідки

Я так і знав –ляпнув він себе долонею по чолу ( яке закінчувалось ледь не на потилиці). Волосся росло на голові у вигляді деформованого лаврового віночка, кутики загинались не вверх а слухняно прилягали до скронь переходячи в трохи засмикані бачки. В цих довідкових бюро ніколи не тримають язик за зубами. Де ви питали, на вокзалі? – розпачливо заглянув мені в очі.

Мені його аж шкода стало чоловічка, який не вберіг своє інкогніто через дурнувату випадковість. Ні, не на вокзалі а по секретним урядовим каналам.

Аааа – полегшено зітхнув мій новий знайомий – ну тоді можна. Добре якщо вже все викрито – знову взяв ініціативу в свої коротенькі руки містер Х, то буду з вами щирим. Я презентую всесвітньо відому репрезентацію конгресу маловідомих вчених. Моє завдання розповісти вам в які ви вибачте екскременти вляпались. Я сказав екскременти? Мільйон пардонів, шановний – з голосу чоловіка вже зовсім виплавилась сталь – залишився тільки елей і мед,Я звичайно ж мав на увазі експерименти. Ви пане –експеримент – експериментальна реальність. Я так розумію це вам приносить відчутні незручності?

Ні чому ж,кажу я і розумію що то звучить надто невпевнено – спочатку було й справді страшно. Але потім навіть цікаво.

То ви не розумієте в чому річ шановний я вам спробую пояснити . Може пішли сядемо в авто? Махнула біла рукавичка і не чекаючи згоди поквапився до автомобіля. Я пішов зрозуміло за ним.
А в салоні до речі тільки імпортне похвалився містер Х, і засунув палець в якийсь отвір у панелі перед собою Автомобіль завівся і нечутно відчалив від тротуару.Шкіряні крісла з Іо, магнітола з Венери, а от руль- товстун стукнув по ньому обома руками- З Фобосу.

А чому саме з Фобосу? Назва супутника Марса викликала в мене неприємні асоціації

А де ж по вашому водяться фобозаври? Зареготав містер Х. З кістки цієї тварюки. Їх там раніше було як зайців, сидить в норі тільки очі блищать –так просто звідти не викуриш( конферансьє на очах перетворювався на затятого мисливця).Потім один розумака придумав виманювати їх калачем. Спочатку все було як треба,а потім калачі закінчились, на Марсі страйк пекарень. То вони самі повилазили! І почали нападати причому і кулі потім закінчились, не знали що з ними потім робити. Боже скільки вони всіх пережерли!

Я подивися впереді тільки тепер помітив що наша інопланетна машина їде не по рівному асфальту а вже давно просувається в чорному як смерть просторі ніде жодного вогника жодного звуку лиш тихо працює двигун і поблискують дисплеї на приборній дошці…Я приготувався слухати те, чого мені до ладу так і не пояснили в попередньому тексті...

Враз все розтрощується миттєво і зникає, і містер Х, і дисплеї, і кабіна, і вже потім до мозку доходить неземний звук руйнування і жаху, він всаджує свої інфра-ікла у свідомість і вона загасає за мить до самого нижчого рівня

***


Істота незворушна, її бліде обличчя без емоційне безбарвно мудре з моменту створення.
Іскри болю швидкі залишаються позаду колісниці та лежить над відблисками міст, над сірниками телевеж, ніч знизу, спить і інколи падає з ліжка
Кермо не слухається наказів, думки гострі, пронизливі
Богиня дивиться в кожні очі, знеструмлює приготовані фрази. Вона біла і швидкісна на полум’яній колісниці летить в пекло майбутнього, сама його створює не гучно закликає спробувати ще раз, ще раз

Пройти сім кіл по спіралі в прийдешнє, з бруду вийти очищеним, обпаленим, зате щасливим
Вона стрімко вривається в мозок…


1 F
В космічних далях, довершуючи скульптури сузір’їв, мій погляд малює тонку ледь видиму лінію, підскакуючи на вибоїнах Чумацького шляху, я наближаюсь до марення,  що постало так давно мільярдоліття минули перед обличчями скам’янілих богів, вкритих інеєм всесвітнього холоду. Я засипаю в зореварку нову порцію білих гігантів і червоних карликів, притрушую променями сяючу субстанцію, готова розповісти про...
Втомлено закриваю повіки, самогіпноз, тихі спокійні хвилі, припливи, відпливи, віддалення, вологі солоні губи терпнуть німіють, тіло міняє форми щохвилини, разом з нуртуванням енергії підіймається, піна свідомості наверх, щоб бачити, споглядати, мерехтіння матерії, як нерухомі окремі спалахи, застиглі в зіницях Вічності образи, вірно єдино перекреслений пунктирами слідів, підсвічений сірим мікромакрокосмос
Недосяжний як кінець болю, неприпустимий як безкінечний початок, бажаний у видіннях передранкових снів, тонучи ворушу губами, сліпну від киплячих сліз. Все те закрите важкими дверима
...холодний слизький хвіст і смертельні очі під зеленими повіками.....
Буду складати звуки в зрозумілі форми, переповнені вщерть словами, мареннями я розповідатиму про
Невисокі постаті в довгих білих коридорах, в білому освітленні рухи здаються уповільненими максимально зруйнованими у густому повітрі цієї ілюзії.
Божевільні кімнати пусті і беззвучні відтінки блакитних сфер на мертвотних стінах
То мої божевільні кімнати, вони чекають заповнення вони знають що станеться потім, не важливо, коли, у струменях зеленого диму, що лягає на підлогу огортаючи моє ослаблене дезактивоване тіло, пронизуючи ще працюючі частини мозку, закріплені у моєму гладкому білому черепі, загримованому під людський, намагаються вилікувати від самої себе.......

 2M
в мене вмонтовані легеневі імплантанти, я дихаю з легеньким присвистом, качають насоси повітря в штучне напівпрозоре тіло, очі – скляні гудзики з металевими зіницями, тримаються на дротах, з’єднуються з мозком, що все відчутніше внутрішьно охолоджується через постійне споглядання потріпаних астероїдів – камінців, що летять у безкрає вікно простору з світловою швидкістю. Кинуті навмання рукою хуліганистого творця. Я ковтаю скалки Часу і вони ранять моє живе горло, рухаюсь гідравлічно уповільнений на початку руху, прискорений у процесі, стукаю в темні двері, тук-тук-тук, різкі звуки набирають приглушеності...
зникаю в сотнях видимих, мільйонах невидимих світів і все продовжую стояти перед дверима, які переміщуються разом зі мною, завжди навпроти перед обличчям, зачинені, величезні, безнадійно міцні...
.....їх впевнено тримає холодне слизьке тіло, не дає відкрити...смертельні мудрі очі...
чекаю день коли матиму досить сили зробити найважливіший крок уперед, дізнатися що за ними...
навколо стіни простору, космос -  маленькі цеглини в будинку чийогось мозку – міцна нероздільна то гарячо червона то відморожено чорна поглинаюча всі рівні світла, всього лиш пробитись, всього лиш дізнатись... самотність, внутрішнья чи формальна засіла в мою розпливчасту у відображеннях криги голову? Формальна, коли тобі не вистачає когось,  на кого б ти міг вивалити все, що маєш – проблеми ідеї, чи просто пореготати досхочу, а внутрішня – коли взагалі цього не потребуєш, бо маєш достатньо себе для себе, остання – хронічна, невиліковна, але не можна сказати, що злоякісна.
Але в мене – то інша справа – на моєму астероїді більше нікого немає, він обертаючись летить в безмежжя – різний – непривітний, і я повторюючи його обертальний рух незмигно вдивляюсь в далечінь, інколи випадаючи з реальності надовго, на дуже довго, бачу холодне полум’я, крижані язики галактик, сніжинки планет, дим і перегораючі дрова моєї спійманої в життєвий художній образ свідомості.
Я помираю, хоча це теж відносна річ, бо все що маю живого( органічного) – два м’ясисті гребені на голові, довгі вії, великий палець на шостій задній лапі та фрагменти шкіри на спині та згинах кінцівок, які видаються темнішими за мою блискучу штучну, зморщені залишки колишнього покриття, яке навіть колись збиралося в складки.
Я втрачаю надію, а це гірше ніж втрачати життя.
Я люблю дивитися в космос в цілковитій тиші, важко дихаючи мовчу, намагаюсь опоетизувати те, чим займаюсь майже весь час, набридле чекання, холодне каміння, тріщини в ньому, там я лежу, намагаюсь заснути.... Астероїд під назвою Космічна Самотність, хоча хтось може знати його під іншою назвою, не претендую на зверхність моєї версії.
Я глибоко пірнаю у власні спогади, та весь час натикаюсь на уламки образів, що з’єднуються як їм заманеться, хаотичні відбитки марень, слайди кошмарних снів у яких весь Всесвіт – то мій астероїд, камінь, що вдарившись в двері втомлено падає на підлогу, навіть не подряпавши їх, всього-навсього втомлений камінь......

2F
я плавна під стелею видовжуюсь біла як привид, ще трохи серйозна з міцно стиснутими губами, я хочу торкнутись забороненої поверхні дверей, там за ними...( картинка? Рамка? Космос? Змія Діамат?) може ще одна стіна за якою може бутите, що я уявляю кожного дня. Але не тоді коли приймаю пігулки від людей з руками, що пахнуть страхом і формаліном…


3M
Складаючи в голові кросворди я розважаюсь, так легше, але все чомусь... завжди вони якісь дивні виходять, наприклад
1 по вертикалі : улюблений сон мого діда.2. Тиха розповідь біля Звукової Вежі. 5. Стартфальцер. 14. Знаменитий театр Мікробів, і т.д...
я думаю ніхто з логічно мислячих істот не взявся б вирішувати це завдання, побачивши його безглуздість
Та мене то напевно не стосується логіка то витвір суспільної думки, а оскільки суспільства тут в мене на астероїді, м’яко кажучи, не так вже й багато, я продовжуватиму складати кросворди в голові, безплідно намагаюсь різко відкрити ті двері, де повернення чи задушливий сморід бридкого тіла тюремниці мрій, де звільнення або згасання
4 по горизонталі. Місяць без трьох днів. 9. Річ що носять вундеркінди в суботу......


3F

Я тривожно нервово сіпаюсь, невдоволена доторками чужих пальців, я не бачу хто мене тримає так міцно, зриває одяг, оголює моє сяюче тіло, якого вже не можу бачити, віднесена так далеко в просторах за скляні стіни, білосніжні простирадла мокріють від поту, мені дуже боляче, мабуть кричу та звичайно заповнена снодійним не чую,  кривавляться візії, я гірко думаю, ні. Це не думання, це хлипання притуплених заглушених емоцій, не належать мені мої рухи, м’язи розслаблені, горять нутрощі, ніби туди щось грубе проникає, тверде ненаситне, різко зникає і упевнено з’являється, рухаючись, обійняте моїм болем... серед пустоти сірих об’єднаних кіл, що крутяться в протилежні сторони не бачу того, що вони бачать, не відчуваю, що зі мною роблять, заглиблена майже до дна, де зорі відбиваються, де тихо дихають згустки енергії, дно те брижиться, коливається, ніби крізь воду, втрачена втомлена, уривки реальності потрапляють в мозок, міцні руки мене тримають, накривають мокрі тіла, з уривчастим диханням звіра, змішують мої сни, б’ють їх, ґвалтують мої відсторонені сни, неспроможні захищатися, я плачу, краплі обпікають обличчя, та ще я здається зрушена з місця. Скинута вниз, на вогняну підлогу. Лиже шкіру темне полум’я, я ховаюсь в щілини та не можу, мене знов, хапають ті чужі руки, я відчуваю....вони пахнуть злом, чоловічі запахи. Люди що користуються моїм ослабленим тілом, в той час як мене накриває хвиля пошкодженої свідомості, мій спокій горить, ламаються, підпори мостів, що ведуть з реальності до внутрішньої моєї сутності, до блукаючої уяви, яка єдина захищає, боронить од відчаю.
Тепер вже мовчання, хряснули двері, справжні залізні, настиг мене спокій, непорушно розпластана на тій догораючій підлозі, обвуглені долоні і в них ті чужі запахи, і вся я відштовхую „щойно минуле”, єство забуває, тільки так, у покорі, де я не знаю, що буде в майбутньому завтра, діє прощальний укол, провалююсь, лежачи тихо з обрубками думок на попелі жаху. Психічно невідповідна, морально вмираюча, істота - тренажер в заштореному промінні, нагадую недобитого птаха, який забуває власну мелодію, падаючи в чорний вир неосяжної пустоти

4M
Космос розквітає кольорами вогненними, вибухаючий, затухаючий, пульсуючий
Я маю досить часу для спогадів, вони втручаються, розвиваються, глибоко дістають подробиці – я бачу берег моря і скелясті гори, що вступили ногами у пінисту солоність, там багато трави і дерев, а у воді кишать перелякані різномасті риби. Коли я вступаю на м’який килим водоростей, вони розбігаються, ховаються під слизьке каміння, дивно, ловлю себе на думці, що в цьому видінні себе відчуваю що це саме я, моя реальна особа – та виглядаю трохи інакше ніж тепер, схожий на щось невідоме, маю лише чотири кінцівки, і до речі лише дві з них опорні, відчуваю свою гладеньку шкіру і самою шкірою відчуваю воду, холодок вітру, як по ній бігають мурашки, доступний дотикам, чуттєвий
- що за істота могла б бути мною, не знаю про подібних, мій астероїд - закрита зона, камінь-самітник, а я – відчужена таємниця для самого себе
мені досить часто ввижаються незрозумілі речі, які ніколи раніше не бачив, не міг осягнути через відсутність досвіду пізнання
часто признаюся сам собі у тому, що мене найбільше хвилює – я не знаю звідки я тут взявся, яким чином потрапив на це місце, цього не втримала моя пам’ять, чи може хтось викреслив це з моєї свідомості, загадка загадок, болюча хвилююча невідомість минулого і майбутнього, я продукт теперішнього, живу в ньому, обтесаний стовбур без коріння і гілля..
Що таке море? Що таке риби і водорості? Що таке стовбур? Звідкіля ці спонтанні знання і асоціації? Я відчуваю, що знаю, що це таке, значить я його бачив раніше, бо тут на цій космічній брилі немає нічого, що я міг би назвати стовбуром, корінням чи гіллям, морем рибами чи водоростями. Геть заплутався в мене дійсно неврівноважена психіка і чомусь це яскраво відчуваю в момент перед тим, як мені щось проколює шкіру на згині руки, те чого я не бачу, інколи проштовхує в рот, щось маленьке пласке гірке – я того не бачу, не відаю, скільки б не переключався в різні світи, то лежить поза моїми можливостями споглядання, хто здійснює невидимий контроль наді мною? Хто ти скажи мені невидима голка, наповнена спокоєм пустоти, несуча жах забування, хто ти дужа рука, що пахне страхом і формаліном...


4F
 В напружене гудіння газових ламп вплітаються глухі шуми з-поза стін та з мого організму, захопленого густонаселеними колоніями фантомів, привидів і марень, від’єднане серце катається в грудях, висікає слабкі іскри з ребер, збирає статичну електрику, форсує пульсацію, уповільнюється задурманене плотським димом, гірко існую в стерильній невідомості, неспроможна змінюватися в такт такому далекому, та все ж живому світові
Застигла, застуденіла в секунди замкнена, як небезпечно хвора, пустелі в мені - руїни та сни, хворобливі бліді неживі, краплі забудь, сонце забудь, подихи помилкові, видихи неприпустимі, така вічність стійка у своїй незмінності, непорушності, сонце забудь, краплі забудь, дощ у свідомості, риють мені неглибоку, співають крізь усміх псалми, голосять, лементують, виють, риють, вгоджують змії....
Гнів мій нагадує слиз, цвіль, такий незначний, невизначений, на межі значності, не узгоджений з моїм непорушним тілом, яке розкладається в білих подушках, розкладається, психічно вигниває, як будь що, як абищо, незаслужене і бездумно втрачене...
Як було втрачене я не вмію згадувати, я забула пам’ятати, зникли образи мого минулого, колишнього важливого, мабуть, бруд лишився і запах, темні кола, прояснення в яких бачу майже точно завжди двері, якими все здається закрито, весь білий, весь світ, вони великі-великі, вирізняються світлим силуетом з темних стін, спасіння там чи смерть? Чи просто гра у безкінечний лабіринт? В котика-мишки? В людину версус Тіамат? Дивне ім’я це часто стрибає в думки, ніби хоче там поселитись, прижитись, вижити мене з власних думок. Ті двері притягують, страшні і важливі, кожен візерунок на них нагадує правду, свідчить про істину, та коли я вже перед ними, в той клятий момент вершини рішучого бажання, коли я тягну руку вперед - відштовхують, ранять  пальці видимим струмом, димить ніжна плоть, стає страшно, відсмикую знов, ховаюсь придушена, зламана, повна відчаю. Він посилюється щоразу коли так відбувається, але ще помічаю, що з кожною спробою моя рука наближається більше, а біль не посилюється. Я вже звикла до болю, я так хочу туди, на ту сторону, там щось інше, можливість врятуватись чи спокійно вмерти, використавши останній шанс...щасливий білет бабусеньки смерті, хиткі терези існування, на яких лежить моя потопаюча свідомість...
Я хочу випливти, вдихнути свіжого повітря, я хочу цього все ще похована страхом, позначена болем, протримана стільки років в боксі, під напружене гудіння газових ламп, наслухаючи до ледь чутного шелесту свободи, все це збуджує бажання вирватись звідси, згадати краплі дощу, сонце і власне справжнє ім’я.....


5M
Коли великі краплі сірих сліз з’явилися на склі Чорного Часу від подиву ледь планети не вилізли з орбіт у Всесвіту. Десь йде метафізичний дощ, символ суму потойбічного, мертвий, байдужий, мокрий, десь йде тихими кроками, падає в сніг туманностей, не змінюючи виразу обличчя, не випромінюючи ніяких емоцій
Хитаються підсоння, окремі самостійні системи і в той момент гнівно вступає багатоголосий хор світло-зеленавих сутностей, розріджених силуетів, від сили звуку відламуються шматочки фресок у древніх храмах, боляче сприймаються вібрації, які можуть порушити нервовий сон істоти за дверима, темні темні кімнати божевільні, без сили, двері уявні і ще одні справжні, через них заходять білі силуети, слуги Тіамат. З новою порцією фармацевтичного спокою, то глушить внутрішні поривання, опирайся-не опирай ся, загинеш чорний в контексті швидкісних днів, заготований, замучений чекати, тільки ь знайшлися хоча б невеликі, не такі міцні, легенько привідчинені без скрипу і шарудіння холодні двері з гарячої перепаленої свідомості, надміру пусто, хрускіт кісток залежалих вицвілих, та ще я бачу ніби за тією стіною, ще хтось ніби я ковтає через небажання, через струмені нерухомості та плачу, ексгумація звивин, світла суть – добрий час – не лікує, заліковує, поширюється тінь від навислого ворога...
Мій астероїд заселили команчі, палять вогні, співають гортанними голосами пісні сонця, я розумію більше, я пізнаю себе, розбираюсь в тінях, тонкощах, в’януть видіння і те що вважав за правду...
Мозок – цікава штука, перемішана каша вигуків, афоризмів, збитих вершків, збитих льотчиків, снів за секунду до сходу сонця... снів про те, як я штучний перетворююсь в справжнього, заміряючи ступінь лиха перекошеними пальцями. У голові чад, команчі, розлітається каміння, що сталося з видивами, з моєю виплеканою ілюзією космосу, криворота потвора, без дзеркала відчуваю, я маю летіти, та залишаюсь лежати, чекаючи встановлення анти-хаосу марно, стаю диким втікачем, що прямує далекими дорогами по площинах однієї зачиненої кімнати
Час витікає в замкову щілину, торкається щік, ковзає над підлогою, збираючись у димний вир, що вихолоджує все, за що я тримався, на що продовжую по інерції сподіватися
Неслухняними руками знаходжу пластмасовий стаканчик з водою, випиваю, жую жую ту прикру зневіру, ковтаю гірку суміш диму і води....

5F
я прокинулась тихо і мирно, сьогодні надто спокійно, не можу ідентифікувати жодного звуку, все десь поділось і притишилось, я себе бачу у звичній обстановці стерильної палати, але ніхто не заходить, ніхто не розмовляє, нікого немає....
Я прокинулась ніби в сонячних променях, я це можу спостерігати і відчувати - разючі зміни у стані свідомості, ще донедавна закиданої лікарськими шапками, заваленої сміттям з високого урвища, на краю якого стоять інші люди регочуться з танучи в сизому повітрі тіл, на самому дні....
Я почуваюсь добре вперше за декілька періодів циклічного болю – штучного заспокоєння, я почуваюсь добре і можу вже мабуть встати, я певна, що можу встати, я навіть спробувала б це зробити, якби не була прикута наручниками до залізного холодного бильця ліжка...Мене звично тримають у визначеному секторі скорочених рухів, гіркі тістечка несвободи я запиваю настоєм страху і згадка...шалений пробій миті, вжалений в тему мозок...останнього разу відчувала у сяючих тунелях, у коридорах, що їх об’єднують, серед словозвуковигуків аорти, пульсуючу іскристу впевненість, що опинюсь цього разу дуже швидко перед дверима, і зрештою так сталось після декількох піруетів у просторі, простягнула вкотре руку уперед і вдарилась об нове відчуття, сахнулась розгублено і оформивши це в собі майже сказала здригаючись пошепки – там хтось є за ними, не Тіамат, наглядачка моїх снів, зло і потворність), схожий, однаково блідий болючий з надією слабкий схожий, як я.....
Важко передати мій страх, та й кому його передати, але я вже думаю то зовсім не страх, а скоріше шалена радість – коли ти не один, коли маєш хоча б відчуття що хтось є подібний з протилежного боку, теж на порозі, бажає того самого, бореться з тим самим, це в певний момент робить тебе щасливою, коли для щастя потрібен мінімум, найменший здогад, надія, крапелька віри наосліп, навмання знати, хотіти це знати, хотіти вірити і боятись втратити. Значить щасливою можна бути навіть так?
Значить недаремна сьогодні ця промовиста тиша, справжній людський радісний день, неприхований, неспотворений, легкий, я мабуть посміхаюсь, мені так здається, я вже здатна керувати затверділими м’язами, це вже багато, надто багато в один день, невже це він, невже це справді він? поряд! Той кого втратила в безчассі....

6M
Я піднявся під стелю плавними змахами вух, я вертоліт безумця, осяяний і блискучий, і це тепер в цю хвилину важливо, на що я схожий?
Який я справжній( око Тіамат завжди зирить позаду, пропікає потилицю), не металевий, біоіснуючий, живий, живий, виживаючий, на початку дороги, яка за тими дверима( зникає присутність зла, немов зруйнована вірою)де мене хтось чекає, близький, нещасний і нещасливий, бажаючий перевернути цей човен, перевантажений стражданнями
Я чую стук і чую шепіт, я виробляю хлорофіл, у вени впорскую надію сам собі, власний, і тепер перемикаюсь на гострі відчуття, хочу розібрати ті слова, що звучать у моїй свідомості, її думки, чому її? Я не знаю хто там чекає, але я думаю вона, так вона


7M

Ми бігли довго, падали й вставали, плачучи від щастя й страху, вирвалися утекли, накивали п’ятами з сирої печери Тіамат, там залишилось відчуття обтяжливої невагомості і болю, там нас різали-вбивали повільно наскільки це можливо, я тримаю твою втомлену руку міцно-міцно, не випущу її ніколи, не впаду на ламане каміння, бо там ми загинемо чи повернуть нас назад слуги мудрої і смертельної....
Розтікається сонячне тепло передосіннього ранку у грудях, дерева закривають, тут нас ніхто не побачить
Поступово позбуваюсь чорноти в голові, зі скрипом відчиняю велику чорну браму цитаделі, яку побудувала навколо мого мозку священна сутність зла
Вона здається теж відкрила очі, моя.....
Її бліде обличчя починає паленіти сором’язливим щастям, ми зовсім голі  і зовсім вільні.

 Бачиш, як новими фарбами наповнюється все навколо, сніжинки тануть на щоках, залишають мокрі сліди, ти плачеш бо тобі добре, трохи бліда міс Чарівність, мов визволилась з важкого довгого сну, який сотав душу, тягнув і рвав нитки свідомості, тепер все зміниться на краще, світ злий, але треба в ньому бути рішуче, тоді перевертаються видіння і уреальнившись, набувають якісно нового сенсу, світлого, переповненого тим добром, що всі ховають за кригою розмов
Пливи зі мною в тьмяних відблисках від феєрверку безперервної історії окремих людей і божевільних цивілізацій. Хай все залишиться не в тобі, а тобі, бо сумніви всі повинні відлетіти, зникнути, згоріти, палка моя пристрасть твоє місце у серці, тепле і м’яке, там залишається навік, а я тебе буду плекати, вмивати і пестити, земне сонце твої очі палять моє серце, шукаю рятунку в тінях, та вони вже стали чужі і не впускають в світ мороку, не буду нав’язливим до них, просто вірю що будується новий тривожно-захопливий світ, у наших головах він живе тепер і звідти він має розростись і заповнити реальність, яка так втомилась від пустоти. Час вже наш, роби з ним що хочеш, не думай про все, що несло страхи і відчай, бо це тобі не личить і це тобі не додасть....

8M
Нестямляться, шаленіють сни, я берег не можу намацати, провалююсь у глибину, бути над зірками – то рятує повсякчас, але не так довго. Як думалось і хотілось, чи повінь змиє, чи знищить вогонь, доля та сама, лиш різні шляхи до неї
Суворій богині літа важко зрозуміти мотиви самонавіяних поштовхів зсередини тіла, що прагне нев’янучої зими
Хліб моїх вражень, я їх приховую від всеосяжних мереж, секретних людей, цифри перетворити в запахи, хромовані поверхні теплом наповнити, дати надію віддавати...весь час вдячно віддавати
(Не повертатися в думках до згорбленої змії Тіамат)

9M
Мене кидають бридким повіям у клітку, вони лащаться, пестять з димом і жахливим запахом, дурні поторочі. Я не буду тут, зовсім близько щасливі поверхні, але важко протиснутись через грати, а небо грайливо...

каже мені „ не забувай, у цей день все що відринуло повертається”, їм щасливі білетики з гіркого паперу, руки пахнуть далеким літом, вони жевріють, палахкотять, рухаються, тремтячи від перезбудження і розгубленості, легенький лебединий пух пручається тіло, хоче діяти – не може примусити себе, бо знає чи настав вже той час відкинути страхи і протиріччя, скинути вниз у провалля, дивитись як все те падає, кришиться, черпати свіже повітря долонями, у наше сьогодні ваше позавчора приходить, міцно стиснуті двері, як щелепи, міцно заплющені вікна, немає тут тих, кого всі шукають, я зняти хочу прокляття кохання, не просити той дух з океану – а розчесати проміння-волосся.

самому все зробити, приспати зловтішних, нагодувати кусючих, зажерливих, плавно передрікати їх кінець, просторі коридори пам’яті, сльози котяться, а ти звертаєшся калачиком, від тих поганих спогадів немає ліків, а мені тебе так мало і ще не спогади, я ще тепер непевне. Не скоєне, передбачене тепер і тут, боюсь фрази, такі якісь вони бувають несправжні ніби клони давніх ситуативних монологів, а врешті де те море невідкрите, воно близько, за горою того що не відбулось
приймаючи душ, ти тихенько стогнеш від болісного захвату, так на тебе стрибає новий день, молодий і дурний, тобі важко, тримайся, бо все почнеться знову спочатку.

1M
Я довго тебе шукав по світах, не уявляв яка ти, довго в темряві шукав гарячу руку, а скрізь були роги і ножі інших, прагматичних і страшних.
Ледь дихаючи чекав від тебе звісточки, тамувався і краяв, а ти так довго вагалася, вичікувала, не знала точно..
Що тільки не робив, шаленів і дурів, чи просто ледь тримався у хвилях, що тягнули до самовбивства і так все діяло, кожен звук і подих, невпевненість триклята страшна, так...
Коли ти зробила врешті крок...тихий крок до мене... перевернулися ліхтарі, висохли калюжі, ніч зашипіла обпалена енергією нашої поєднаної пристрасті. Нас стіни ледь тримали, затуляли спинами від поглядів, нам було неважливо їх існування, існування всього іншого, збочення кров і вбивства, брудна лайка – не жили у сяючій сфері, перевертаючись у невагомості кохались
З тінями дружили, вмивались крапельками світла, росою почуттів холодили щоки, не поспішали, у чеканні бачили багато сенсу, врешті весело билися подушками, кидалися тортами, розмовляли з товстими поважними рибами по той бік скла, у захваті від вітру і новин, природи, незнайомих міст, гори нас пестили, моря розважали, неон і музика благодатно втомлювали, я це пам’ятаю...
Цьому не судилось продовжитись довго на тоді...
Тебе все ж тримало минуле цупкими пазурями вчепилось в тендітну спину, слуги Тіамат полювали і знайшли. Змія бажала  нашого безумства, міфічна для інших, реальна для нас її ненависть  - пролог помсти , а помста її досконала, відточена за тисячі років до ідеальної гостроти, втікти виявилось неможливо
Минуле твоє зробило нас заручниками міцної павутини...


EPILOGUE
Дев’ять грамів в серці – це моя душа, хрипить, палахкотить, я її плекаю і руйную по черзі і все видається таким заплутаним, незрозумілим, спілкуйся зі своєю богинею, вона слухає і мовчить, знає про ту хвору шаленість, яка є нормою днів, константою існування
Від потойбіччя відірвався, не далеко втік, не зник не встиг, сам розітнув собі груди, скривавив сходи униз в мою душу   мої дев’ять грамів рідких і гарячих, снились і марились, все однаково у цьому новому сторіччі, прийшли святі і согрішили на лахмітті грішників, займались неприродним коханням, а грішники голі молились потворі, плакав світ, перевертався, в груди бились птахи, розбивались, вітер шаленів, я його не знав і не помітив, вив і лаявся брудно
Тобто світ –
Ніби світ – його правильна назва
Начебто життя - лінія в каламутній воді простору
Буцімто сльози – прикинувся так легше
Дурником, ніж невдахою
Спілкуйся з таймером, читай вірші в СМС, - думай
Свій дім її запилений слід, витягнута напівстерта смужка
Біси і бісенята сумирно полягли
Їх ваблять лише війни, люди воюють самі з собою з іншими
Тіамат, гинуть усі крім безсмертних, як важко чекати, що ти наплачеш
Зніми з себе шкіру беззахисна оголена, плоть уривками
Содом і Хіросіма, під три чорти твою таємничу сутність
Вона стара паскудна, насправді плавно рухається вир, у ньому всі хто спробував з’явитись і стати на леза колючої правди.
Їх затягує далі і я разом з ними поринаю в безодню
Істота істот владно накриває просмоленим саваном тіло того, хто надто швидко і несподівано вирвався зі звичного кола життя, розірвав полотно існування, ближче до початку, після якихось 20 обертів планети навколо зорі. Життя зійшло з трухлявої сцен, важка червона завіса перервала п’єсу, де ще до кінця не вивчив ролі, тільки почав імпровізувати. Воно припинилося в черговий раз, згоріла свідомість, кістки були складені акуратно в пакети. Я знову у товщі метафор і гіпербол,  я знов частина експерименту, я знову стаю експериментатором і трохи боюсь переходити в інші розділи.Я відчуваю біль і це вже важливо.



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Откуда приходят на эту запись за последний месяц   1 день 10 дней 30 дней

Нет данных

Показать смайлы
 

Комментариев: 5

Someone see the chi flat irons wall will down, if not help, then do not push is also a good; see someone porridge, you eat meat, you do not want to give, then do not spat on the mouth is a good, see someone cry, if you do not want comfort, Then do not gloat is also a good; as a teacher, if not students everywhere, it is not fraught with chi ceramic flat irons a kind. - good is actually very simple. chi flat iron chi flat irons for sale buy chi flat iron cheap chi flat irons chi straightening irons best flat iron for hair chi hair irons chi flat iron turbo chi farouk flat iron chi hair straightener pink chi flat irons 1 chi flat iron t3 flat irons babyliss flat irons chi hair dryer t3 hair dryer chi flat iron website original chi flat iron

 



ОБОЗ.ua